Справа Кейлок проти Франції (Дело Кейлок против Франции)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Справа Кейлок проти Франції

У рішенні, ухваленому у Страсбурзі 20 липня 2000 року у
справі Кейлок проти Франції, Європейський Суд з прав людини (далі
- Суд) постановив, що не було порушено ст. 3 Конвенції про захист
прав та основних свобод людини ( 995_690 ) (далі - Конвенція) щодо
заборони катування, однак мало місце порушення ч. 1 ст. 6
Конвенції щодо права на справедливий судовий розгляд. Відповідно
до ст. 41 Конвенції Суд присудив сплатити заявнику 60000 франків
як компенсацію моральної шкоди та 10000 франків як відшкодування
судових витрат.
Обставини справи
Заявник, пан Адріен Кейлок, є громадянином Франції, народився
у 1964 році і зараз проживає у м. Ле-Лораіні (Мартініка). 29
жовтня 1988 року заявника викликали у поліцейський відділок, де
запропонували відповісти на питання, які стосувалися надісланого
поліції повідомлення про те, що заявник підірвав два бульдозери.
18 листопада 1988 року пан Кейлок надіслав скаргу прокурору у
м. Форт-де-Франсі, в якій він стверджував, що полісмени вчинили
напад на нього, внаслідок чого йому було заподіяно тілесні
ушкодження. За фактом скарги розпочалося розслідування, яке
провадила поліція. 15 грудня 1994 року обвинувальна колегія
апеляційного суду у м. Бассе-Терре ухвалила рішення про
відсутність необхідності порушувати і розглядати справу проти
полісменів у зв'язку із недостатністю наявних доказів проти них. 6
березня 1996 року, коли минуло вже більш ніж 7 років і 3 місяці
після подій, які стали причиною провадження, касаційний суд
підтримав рішення обвинувальної колегії апеляційного суду щодо
відсутності необхідності у порушенні і розгляді кримінальної
справи проти полісменів.
Зміст рішення Суду
Заявник стверджував, що всупереч ст. 3 Конвенції ( 995_690 )
його було піддано нелюдському і такому, яке принижує гідність,
поводженню. Заявник також оскаржував строк провадження у справі, в
якій він виступав цивільним позивачем, вважаючи, що має місце
порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції.
Суд зауважив, що попереднє розслідування було розпочато
прокуратурою 30 листопада 1988 року, тобто менш ніж через 15 днів
після отримання скарги заявника. Лікарі, які оглядали заявника під
час його перебування під вартою, а також відразу після звільнення,
були допитані 28 лютого і 1 березня 1989 року відповідно. Заявник
допитувався тричі: 23 і 28 лютого та 1 березня 1989 року.
Таким чином, вести мову про недостатню ефективність
розслідування, бездіяльність прокуратури чи халатне ставлення
прокурора до розслідування не можна. Крім того, обвинувальна
колегія у м. Бассе-Терре, розглянувши скаргу пана Кейлока і його
заяву про вступ у справу як цивільного позивача, вжила численних і
прискіпливих заходів задля встановлення фактів у справі.
Суд відзначив, що заявник не заперечував своєї спроби втекти
з-під варти. Крім того, з протоколів допитів від 29 і 30 вересня
1989 року стає очевидним визнання заявником того, що він під час
втечі чинив опір і штовхав полісменів. Протокол допиту від 28
лютого 1989 року свідчить, що заявник зізнався у вчиненні опору
полісменам, які намагалися його затримати. З висновку лікаря
Томаса, який оглядав заявника, коли той перебував під вартою, не
випливає факт побиття останнього. Лікар Кеклард у своєму висновку
також не виявив слідів побоїв на тілі заявника.
Таким чином, Суд дійшов висновку, що сила, застосована щодо
заявника, не була зайвою чи непропорційною. Отже, ст. 3 Конвенції
( 995_690 ) не була порушена у цій частині.
Суд дійшов висновку про відсутність доказів, які б ставили
під сумнів результати розслідування, проведеного обвинувальною
колегією, або таких, які б підтверджували заяви пана Кейлока про
його катування, що мало місце після спроби втечі. Суд, зокрема,
зауважив, що заявник не зміг детально описати камеру, де його
нібито тримали у кайданах.
Відповідно до вищевикладеного Суд не вважав, що твердження
заявника про нелюдське поводження, яке мало місце після першого
візиту лікаря (ввечері 29 вересня 1988 року), є достатньо
обгрунтованим, аби зробити висновок про порушення ст. 3 Конвенції
( 995_690 ).
Суд відхилив попереднє заперечення уряду щодо неприйнятності
заяви пана Кейлока у частині оскарження ним строків провадження у
справі.
Суд відзначив, що провадження у справі про скаргу заявника, а
також про його звернення щодо вступу у справу як цивільного
позивача тривало понад 7 років. Суд також зауважив, що призначення
голови обвинувальної колегії, який би безпосередньо розслідував
скаргу, затягнулося приблизно на два роки. Крім того, судові
органи дійшли помилкового висновку про те, що вступ заявника у
кримінальну справу як цивільного позивача був неможливим.
У кінцевому підсумку Суд дійшов висновку, що судові органи
повинні були приділити особливу увагу розслідуванню скарги
заявника на застосування щодо нього насильства з боку полісменів.
Навіть беручи до уваги той факт, що обвинувальна колегія в цілому
провела детальне і прискіпливе розслідування. Суд не вважав, що
нею було виявлено необхідну у таких випадках увагу до справи.
Таким чином, строк розгляду справи заявника не є розумним, а
отже, мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_690 ).
Заявник вимагав відшкодування матеріальних збитків, а також
шкоди, заподіяної його діловій репутації, однак не визначив
конкретної суми такого відшкодування. Він також вимагав 350000
франків як компенсацію моральної шкоди.
Суд не дійшов висновку про існування будь-якого причинного
зв'язку між порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_690 ) і
матеріальними збитками заявника, а тому відхилив вимоги останнього
з цього приводу.
З іншого боку, Суд вважав, що таким строком розгляду справи
заявнику була заподіяна моральна шкода. Взявши до уваги обставини
справи та керуючись принципом справедливої сатисфакції, Суд
присудив сплатити заявнику 60000 франків як компенсацію моральної
шкоди. Суд також присудив сплатити заявнику 10000 франків як
відшкодування судових витрат.

Рішення перекладене з англійської мови
та опрацьоване у Львівській лабораторії
прав людини і громадянина НДІ державного
будівництва та місцевого самоврядування
АПрН України)

"Юридичний вісник України", N 25, 23-29 червня 2001 р.