Справа Тома проти Люксембургу (Дело Тома против Люксембурга)

РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ  

Справа "Тома проти Люксембургу"

(Заява N 38432/97)

Страсбург, 29 березня 2001 року

У справі "Тома проти Люксембургу"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли такі судді:

п. К. Л. Розакіс, Голова

п. Б. Конфорті

п. Ґ. Бонелло

пані Ф. Тюлкен

пані В. Стражницька

п. П. Лоренцен

пані М. Цаца-Ніколовська,

а також п. Е. Фріберг, секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 30 листопада 2000 року, 1 лютого та 8 березня 2001 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (N 38432/97) проти Люксембургу, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія) на підставі колишньої статті 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) громадянином Люксембургу Марком Тома (заявник) 9 вересня 1997 року.

2. Заявника представляв п. Пол Урбані, адвокат, який практикує в Люксембурзі. Уряд Люксембургу представляла його уповноважена особа Роджер Нотар, адвокат, який практикує у Люксембурзі.

3. Заявник, зокрема, стверджував про порушення його права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції.

4. Заяву передано до Суду 1 листопада 1998 року після набрання чинності Протоколом N 11 до Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу N 11).

5. Заяву було передано до другої секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). Пан Марк Фішбах, суддя, обраний від Люксембургу, відмовився від участі в розгляді цієї справи (правило 28). Для розгляду справи замість нього Голова Суду призначив пані Франсуазу Тюлкен, суддю, обрану від Бельгії (пункт 2 статті 27 Конвенції та пункт 1 правила 29).

6. Рішенням від 25 травня 2000 року палата оголосила заяву частково прийнятною.

7. Заявник та Уряд подали свої зауваження щодо суті справи (пункт 1 правила 59 Регламенту).

8. Відкрите слухання відбулося у Палаці прав людини у Страсбурзі 30 листопада 2000 року (пункт 2 правила 59).

На судовому розгляді були присутні:

a) від Уряду-відповідача

п. Роджер Нотар, уповноважена особа,

пані Андре Клеман,

п. Жерар Філіпп, консультанти;

b) від заявника

п. Пол Урбані, консультант.

Суд заслухав виступи п. Нотара та п. Урбані, а також їхні відповіді на запитання одного із членів Суду.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. 9 листопада 1991 року люксембурзька щоденна газета "Таґеблат", яка видається німецькою мовою, надрукувала статтю журналіста Йозі Брауна про різні методи відновлення лісових насаджень, що їх було застосовано після ураганів на початку 1990 року, які спустошили частину люксембурзьких лісів. Стаття вийшла під заголовком "Wiederaufforstung... das ganze noch einmal" ("Відновлення лісових насаджень... все спочатку"), і в ній говорилося:

"Цинізм справді не знає меж, оскільки не слід забувати, що ці лісники вирубують дерева, купують, насаджують, розпоряджаючись державними фондами на мільйони франків. (Міністри, прислухайтесь!)

Що за всім цим криється? Звичайно, всі зацікавлені особи повністю все заперечуватимуть, але висновок, який випливає з численних дискусій з людьми, які працюють у цій галузі, має бути таким: краще засаджувати площі двічі або тричі рослинами, придбаними у продавця, який дає щедрі відсотки, ніж один раз рослинами, які куплено у фірми, що має мужність відмовитися від сплати хабарів. (Коментар особи, яка знайома з цією системою: "Я знаю лише одну непідкупну людину". Він назвав ім'я одного лісоохоронця з "Лісонасадження").

"Звісно", це справа бульварної преси, яка знову публікує "непідтверджені страшні історії", "звісно" ж, у жодній із них немає правди, але власники лісів - чи то держава, а чи муніципалітети або приватні особи - повинні усвідомити одну річ: саме вони є тими, хто повинен сплачувати за повторні лісовідновлення сумнівної користі, і саме вони повинні вимагати, щоб політики розчистили авгієві стайні замість того, щоб з перемінним успіхом робити спроби заткнути рота тим, хто мав мужність поставити громадські інтереси вище за приватні інтереси кількох "паразитів на тілі заможної держави" (твердження Деґенхарда)".

10. У той час заявник працював журналістом на радіостанції "RTL 92,5", для якої він готував щотижневу програму в Letzeburgesch під назвою "Oekomagazin", у якій ішлося про природу та довкілля. Він порушував питання про проблеми, пов'язані з відновленням лісових насаджень після ураганів 1990 року, багато разів у своїй програмі та паралельно з іншими люксембурзькими виданнями натякав на руйнування цієї системи.

11. Темою своєї програми "Oekomagazin" 6 листопада 1991 року заявник вибрав проблему відновлення лісових насаджень. Він розпочав програму із вступу, в якому нагадав слухачам, що минулого тижня він розповів про "спокусу для людей із Комісії з питань лісового господарства зловживати своїм становищем, коли трапляється така нагода", і посилався "на низку телефонних дзвінків від людей з усіх куточків країни, які мали цікаві історії для розповіді". Далі він сказав: "У будь-якому разі зрозуміло одне: управління лісовим господарством набагато делікатніша справа, ніж люди думали". Він також повідомив, зазначаючи, що наводить приклад про те, як власник лісової ділянки після виконання робіт приватним підрядником у його лісі "не знав, куди кинутись", коли отримав рахунок за виконану роботу від Комісії з питань лісового господарства, саме на яку покладається відповідальність за цей сектор, а не на приватного підрядника. Після такого вступу він продовжував наводити конкретні уривки з зазначеної вище статті, яка, за його словами, містила "різкі висловлювання". Зокрема, він сказав:

"На лісопильному заводі можна робити гроші так само, як і в лісі. Те саме стосується й лісонасаджень, тому що їх нараховується мільйони. У статті, що займає дві сторінки у сьогоднішньому випуску "Таґеблатт", Йозі Браун говорить прямо, викриваючи різноманітні методи лісонасаджень, які застосовує Комісія з водних та лісових ресурсів, і не робить жодних поступок. Журналіст пише, а я цитую: "Необхідно мати певну дозу цинізму, щоб не забути, що ці лісники розчищають, купують, насаджують та (у лапках) піклуються про громадські ліси не за власні гроші, а за мільйони з державних фондів". Далі Йозі Браун наводить доказ такого твердження: "Краще засаджувати ще раз двічі або тричі рослинами, купленими у продавця, який платить відсоток, ніж один раз рослинами, які куплено у фірми, що має мужність відмовитися від виплати відсотків". Далі журналіст "Таґеблатт" наводить слова авторитетного джерела в цій галузі, якого він цитує: "Я знаю лише одну людину, що є непідкупною". У зв'язку з цим наводиться ім'я охоронця лісу з Baumbusch. "Власники наших лісів - чи то держава, а чи муніципалітети або приватні особи - повинні усвідомити одну річ: саме вони мусять розплачуватися за незліченні сумнівні проекти з відновлення лісових насаджень"; цитую далі журналіста "Таґеблатт": "Саме вони повинні вимагати від політиків розчистити авгієві стайні раз і назавжди...".

12. Заявник пояснив, що у статті, яка містила різкі висловлювання, Йозі Браун імпліцитно посилався на положення Кримінального кодексу стосовно тієї частини, що забороняє державним службовцям, які працюють на державу або муніципалітети, використовувати своє службове становище задля отримання особистої вигоди. Він додав, що люди, які працюють у Комісії з водних та лісових ресурсів, "мають пристойну заробітну плату і не можуть за жодних обставин вимагати подачок та збагачуватися за рахунок лісів, які перебувають у громадській власності або належать приватним власникам, покупцям деревини або торговцям рослинами".

13. Далі він продовжив свої пояснення і поставив запитання інженерові Комісії з водних та лісових ресурсів W., перед тим як розпочати опитування приватного власника лісових масивів R.:

"У сьогоднішній ранковій статті журналіста Йозі Брауна, що написана в різкому тоні, говориться: "краще засаджувати площі двічі або тричі рослинами, придбаними у продавця, який дає щедрі хабарі, ніж один раз рослинами, які куплено у фірми, що має мужність відмовитися від сплати такого хабара". Пане R., яка ваша думка щодо цієї різкої фрази? Ви також трохи працюєте у цій галузі: яким є ваш досвід у цій сфері? Чи правда є те, що каже Йозі Браун?"

14. Після того як п. R. відповів на це запитання, заявник продовжував ставити запитання з приводу доставки рослин з-за кордону, питання, яке він уже порушував у розмові з інженером W. Він поставив R. такі запитання:

"А якої ви думки стосовно доставки рослин з-за кордону, можливо, через люксембурзьких торговців? Чи можливо, що рослини, які надходять з Угорщини та Іспанії, доставляються без перевірки?"

15. Після того як власник висловив свою думку з цього приводу, заявник завершив свою програму дебатами на тему державних тендерів.

16. У прес-релізі від 19 листопада 1991 року Асоціація люксембурзьких лісників оголосила про свій намір подати скаргу, звинувачуючи заявника в наклепі. Проте вона цього не зробила.

17. У період з листопада 1991 року по лютий 1992 року п'ятдесят чотири лісоохоронці та дев'ять інженерів лісового господарства вчинили цивільні позови, вимагаючи від заявника відшкодування шкоди і стверджуючи, що він підірвав їхню репутацію. Кожен із них вимагав 1000000 люксембурзьких франків як компенсацію, посилаючись на те, що він цитував звинувачення зі статті, опублікованої у випуску "Таґеблатт" від 6 листопада 1991 року, жодним чином не пом'якшуючи, не коригуючи та не коментуючи їх "бодай з найменшою мірою критичності", і що він видав їх за свої власні. У такий спосіб він проінформував громадськість про те, що лісоохоронці в Люксембурзі (яких тоді налічувалося 80) та всі люксембурзькі інженери лісового господарства були, лише за єдиним винятком, корумпованими. У своїх позовних заявах вони навели цитату з рішення Люксембурзького суду від 1989 року, де було постановлено таке:

"Встановлюючи свободу преси, Конституція жодним чином не обмежує основний принцип, що міститься у статтях 1382 та 1383 Цивільного кодексу. Свобода преси не є необмеженою і закінчується там, де порушує законні права та інтереси інших. Журналісти не мають жодних привілеїв, які звільняли б їх від обов'язку виявляти увагу до всіх осіб і навіть до держави та її інституцій, і будь-яке порушення цього обов'язку, навіть незначне, є протиправним, відповідно до зазначених вище статей Цивільного кодексу, які зобов'язують кожного, хто, через вчинене правопорушення, недбалість або бездіяльність спричинив шкоду іншій особі, відшкодувати збитки.

Журналісти можуть притягуватися до відповідальності за порушення обов'язку бути правдивими та об'єктивними" (рішення N 9.637 від 13 листопада 1989 року, справа "Сепал проти Бевера").

18. Позовні вимоги в шістдесяти трьох позовах було викладено в більш-менш однакових висловах.

19. Заявник звернувся з проханням об'єднати різні позови проти нього, а також попросив оголосити їх неприйнятними на тій підставі, що він лише цитував твердження, які було зроблено цілком конкретною особою. Він запропонував долучити до справи свідчення, щоб довести, що його розслідування виявили численні порушення у сфері, яка має стосунок до справи. Він також вчинив зустрічний позов проти кожного із позивачів з вимогою сплатити 25000 люксембурзьких франків як відшкодування витрат на підготовку справи до розгляду в суді та 100000 люксембурзьких франків за порушення процесуальних норм та обтяжливе сутяжницьке провадження у справі. Він також вимагав відшкодування судових витрат.

20. Окружний суд Люксембургу розглянув шістдесят три справи під час одного слухання та постановив шістдесят три майже однакові рішення 14 липня 1993 року. Він присудив кожному з позивачів символічне відшкодування розміром в один франк, відхилив зустрічні позови та наказав заявникові оплатити судові витрати.

21. Після вивчення тексту зазначеної статті з "Таґеблатт" і наведених вище цитат із записів радіопрограми заявника окружний суд, між іншим, постановив:

"Журналіст Тома скористався статтею Йозі Брауна, і зокрема тією її частиною, яка оскаржується, для того, щоб переконати громадськість у тому, що чинне законодавство не дотримується, а також щоб погодитися з підсумковим висновком Йозі Брауна.

Суд вважає, що використання таких слів, як "Forstlelt, Forstverwaltung", з метою звузити коло людей, які мають відношення до програми, використання висновку Брауна з метою підтримки тверджень, наведення слів особи, яка, як можна припустити, знайома з цим колом (Berufener Stemm aus dem Milieu), та твердження, що ця особа знає лише одну людину - з цього оточення, - яка не є корумпованою, означало, що тих, кому висунуто звинувачення, досить легко впізнати.

Зважаючи на його посаду (працівник Комісії з питань лісового господарства), позивач на законній підставі довів, що зауваження Тома спрямоване проти нього.

Суд має проаналізувати, чи є діяння, вчинені відповідачем, такими, що підпадають під дію статей 1382 та 1383 Цивільного кодексу.

Справді, преса має право і навіть обов'язок піддавати критиці зловживання, які виявляються у громадському житті (CSJ 23 March 1912 р. 8, p. 346).

На професійних журналістів покладено обов'язок оприлюднювати новини, як тільки вони з'являються, повідомлення та взагалі все, що, на їхню думку, становить інтерес (Окружний суд Люксембургу, 14 лютого 1990 року, N 100/90). Преса має зберігати своє право на критику суспільної діяльності осіб, тобто всіх, чиї справи зачіпають інтереси суспільства. Преса має право повідомляти про те, що вона думає про їхню діяльність, за умови, що вона не завдаватиме шкоди їхній репутації і що діятиме добросовісно (Окружний суд Люксембургу, 27 жовтня 1986 року).

Відповідно, Марк Тома мав повне право на розслідування проблем, що порушувалися під час відновлення лісових насаджень після ураганів, а також на викриття та критику дій, які він вважав такими, що суперечать законам і правилам.

І справді, люксембурзькі журналісти, опублікувавши серію статей у пресі, скористалися нагодою привернути увагу громадськості та державних органів до справ, які, на їхню думку, вони зобов'язані були піддати критиці.

Тим часом як насправді від журналістів не можна вимагати абсолютної об'єктивності, зважаючи на порівняно ненадійні засоби їхнього розслідування, вони все-таки зобов'язані працювати з інформацією, яка перевірена такою мірою, наскільки це в розумних межах дозволяють доступні їм засоби. Закон вимагає від журналістів діяти добросовісно і не намагається надати імунітет особам, які через недоброзичливість, злобу або нерозсудливість намагаються дискредитувати інших своїми публікаціями. Недобросовісний намір може виникати, коли журналіст мав підстави для сумнівів щодо правдивості фактів або можливість навести свідчення, що встановлюють їх (Civ. Брюссель, 29 червня 1987 J. T. 1987).

У даній справі саме Тома мав довести той факт, що він отримав достатні докази, які дали йому можливість погодитися із висловлюванням Брауна і стверджувати, що позивач винен у корупції, пов'язаній з відновленням лісових насаджень на лісових ділянках".

22. Після відхилення клопотання заявника про долучення до справи свідчень - з огляду на те, що вони надто туманні, окружний суд дійшов висновку:

"Відповідно, Марк Тома не довів, що має достатні докази для того, щоб довести, начебто позивач винен у корупції, пов'язаній із відновленням лісових насаджень на лісових ділянках.

Суд не зобов'язаний призначати чи завершувати слідчі дії з власної ініціативи для того, щоб допомогти журналістові виконати ex post facto пошуки та розслідування, які він повинен був провести до публікації оспорюваної статті. Без доказів та застережень створюючи враження, що всі ті службові особи Комісії з водних та лісових ресурсів, які були причетними до робіт, пов'язаних з відновленням лісових насаджень, за винятком лише однієї, були корумпованими, Тома переступив межі свого права добросовісно передавати інформацію і, відповідно, вчинив правопорушення".

23. Заявник оскаржив усі шістдесят три рішення. У своїх апеляційних поданнях він просив об'єднати п'ятдесят чотири справи, розпочаті уповноваженими з охорони лісів, та дев'ять справ, порушених лісниками. Опоненти заявили протест проти його клопотання. Заявник не поновив клопотання про долучення до справи свідчень, як він зробив у суді першої інстанції.

24. Апеляційний суд Великого Герцогства Люксембург (сьома палата) виніс своє рішення в майже ідентичних судових рішеннях, постановлених 30 січня 1996 року. Він погодився з проханням заявника про об'єднання справ і залишив без зміни рішення суду, які оскаржувались. На підтримку свого рішення про сплату кожному позивачеві символічного відшкодування в розмірі одного франка апеляційний суд додав такі підстави до тих, на які вже спирався окружний суд:

"Відносячи фрази "Я знаю лише одну непідкупну людину" не до конкретної людини, а до людини, яка в курсі подій, якій відомі конфіденційні справи і на правдивість інформації якої покладаються, стаття Брауна, текст якої цитується скаржником, наводить громадськість на думку, змушує людей повірити у те, що, окрім лісничого інспектора, відповідального за Baumbusch, у Комісії з водних та лісових ресурсів немає жодного некорумпованого службовця - чи то серед пересічних лісників, чи навіть членів її правління.

З цього випливає, що, всупереч твердженням апелянта, текст, цитований ним, кваліфікує як корумповану "певну групу певних осіб", оскільки наводить на думку, що всі службові особи Комісії з питань водних та лісових ресурсів дозволяють собі таке і разом вони становлять певну групу певних осіб.

Із викладеного вище випливає, що позивачі у першій інстанції та відповідачі щодо цієї апеляції, на яких лежить тягар доведення їхніх позовів щодо суті, зважаючи на їхні посади (як штатний персонал Комісії), довели, що текст статті Брауна, яку цитував заявник, спрямований проти них.

Далі заявникові не вдалося досягти успіху і заперечити свою відповідальність, довести, що його зауваження - лише цитати з оспорюваної статті Брауна.

Журналіст не може уникнути відповідальності, аргументуючи свої доводи тим, що оспорювана стаття, яку він опублікував, є просто відтворенням уже опублікованої кимось іншим, адже, вибираючи статтю для відтворення, він привласнює твердження, які містяться у цьому тексті, і тим самим бере на себе особисту відповідальність.

Таким є стан речей, і журналіст, який просто цитує вже надруковану статтю, уникне відповідальності лише у тому випадку, якщо він офіційно відмежується від статті та її змісту і якщо висвітлення події, про яку йдеться в цій статті, становить інтерес для громади.

У даній справі цілком зрозуміло, що, повторюючи у програмі "Oekomagazin" від 6 листопада 1991 року в Letzeburgesch оспорюваний уривок зі статті Йозі Брауна у випуску "Таґеблатт" того самого дня, апелянт не відмежувався від цитованого тексту і, зокрема, від зазначеного вище твердження, яке містилося в ньому.

Отже, навіть припускаючи, що апелянт просто цитував оспорюваний уривок зі статті Йозі Брауна, таке цитування все ж таки покладало на нього відповідальність.

На завершення апеляційний суд постановляє нижче, що апелянт, по суті, не довів наявність корупції, про яку йшлося в оспорюваній статті Йозі Брауна, з якої він наводив цитати, офіційно не відмежувавшись від неї. За цих обставин уже саме твердження доводить, що коли 6 листопада 1991 року у випуску "Oekomagazin" апелянт без застережень повторив уривок зі статті Брауна, який містив це твердження, то це, всупереч тому, що він заявляє, було не "без злого умислу" з його боку...

З цього випливає, що, примушуючи громадськість повірити без доказів у те, що увесь склад Комісії з питань водних та лісових ресурсів, від лісових інспекторів до директора, був корумпованим і лише лісовий інспектор з Baumbusch був єдиним чесним працівником, апелянт не виконав свого обов'язку надавати добросовісну інформацію, а отже, вчинив цивільне правопорушення, за яке на нього покладається відповідальність згідно зі статтями 1382 та 1383 Цивільного кодексу...".

25. Заявник оскаржив це рішення в Касаційному суді, який відхилив його скарги двома рішеннями від 20 березня 1997 року. Зокрема, Касаційний суд заявив, що статті 1382 та 1383 Цивільного кодексу встановлюють систему відшкодування і що, відповідно до останнього речення статті 24 Конституції та пункту 16(2) Закону про пресу від 20 листопада 1869 року, сфера дії цих статей у справах, пов'язаних з пресою, не обмежується, хоча, як і в кожній іншій сфері, суди братимуть до уваги особливий характер діяльності журналістів, вирішуючи, чи було вчинено цивільне правопорушення. Суд додав, що суди нижчих інстанцій постановили свої рішення про вчинення цивільного правопорушення на законній підставі.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

26. Відповідні положення Цивільного кодексу Люксембургу щодо відповідальності за загальним правом передбачають:

Стаття 1382

"Будь-яка дія, вчинена особою, що завдала шкоду іншій особі, покладає на особу, через порушення якої було завдано шкоди, відповідальність відшкодувати шкоду".

Стаття 1383

"Кожен несе відповідальність за шкоду, спричинену не лише діями, а й недбалою бездіяльністю або дією".

27. Згідно з положеннями статей 1382 та 1383, цивільне правопорушення може бути наслідком порушення норми кримінального права. У таких можливих випадках потерпіла сторона може вчинити цивільний позов або порушити кримінальну справу чи приєднатися до провадження у кримінальній справі як цивільна сторона.

28. Правопорушення, пов'язане із завданням шкоди репутації особи, передбачене статтею 443 Кримінального кодексу, у якій сказано:

"Кожен, хто за обставин, викладених далі, зі злочинним наміром звинувачує іншого в чомусь, що шкодить репутації цієї особи або виставляє її на публічне приниження, має бути визнаний винним у наклепі, якщо у випадках, коли за законом дозволено наводити аргументи на виправдання, не буде наведено прийнятних доказів на підтримку обвинувачення. Особа має бути визнана винною в наклепі, якщо законом не дозволяється наводити аргументи на виправдання".

29. Стаття 16 Закону про пресу передбачає:

"На кожного, хто брав участь у правопорушеннях, пов'язаних із діяльністю преси, як виконавець злочину, співвиконавець або співучасник, покладається кримінальна і цивільна відповідальність.

Проте, якщо особу виконавця встановлено і він є люксембуржцем та постійно проживає у Великому Герцогстві, видавець, редактор та будь-який співучасник звільняються від судового переслідування".

30. Це положення запровадило поняття "непряма відповідальність" для проваджень у справах проти преси. На думку коментаторів з питань права, така система усуває необхідність попередньої цензури авторських робіт з боку редактора, видавця або розповсюджувача. Тому йдеться не про послаблення відповідальності, а про закріплення її за однією особою. Цією особою є автор, якщо його особу встановлено і він постійно проживає у Люксембурзі, якщо ж ні - цією особою є редактор, видавець або розповсюджувач.

31. Стаття 18 цього Закону передбачає:

"Ніхто не має права посилатися з метою вибачення або виправдання на той факт, що написані, надруковані матеріали, малюнки або емблеми є просто відтворенням матеріалів, опублікованих у Великому Герцогстві або за кордоном".

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

32. Заявник вважав, що його засудження становить невиправдане втручання у його право на свободу вираження поглядів, на порушення статті 10 Конвенції, в якій сказано:

"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві".

1. Доводи сторін

a) Заявник

33. Заявник вважав, що його засудження, безперечно, рівнозначне втручанню в його право на свободу вираження поглядів, оскільки наказ навіть про символічне відшкодування збитків становить втручання у це право. У будь-якому разі, йому було видано наказ оплатити вартість провадження у справі.

34. Він доводив, що це втручання не передбачене законом, бо формулювання статей 1382 і 1383 Цивільного кодексу надто невизначене і не відповідало вимогам передбачуваності. Він наголошував на тому принципі, що спеціальному законові слід віддавати перевагу над загальним законом, тому що до провадження, порушеного проти журналіста, мав застосовуватися Закон про пресу від 20 липня 1869 року, який відповідає вимогам доступності та передбачуваності. Стаття 16 Закону про пресу, якою встановлюється система непрямої відповідальності, виключає будь-яке втручання у свободу вираження поглядів заявника, оскільки він лише процитував цілком конкретного автора. Крім того, це втручання виключене вищою законодавчою нормою, а саме - статтею 24 Конституції Люксембургу. Зрештою, він послався на рішення Касаційного суду Франції, яким була відхилена апеляція проти рішення Паризького апеляційного суду. Останнє відхиляло вимогу заявників за статтею 1382 Цивільного кодексу у провадженні проти преси. Він наполягав на тому, що у цій справі саме це рішення є застосовним.

35. Заявник сказав, що це втручання не мало законної мети, оскільки він особисто не висловлював образливих тверджень, а просто процитував статтю, написану Йозі Брауном. Отже, хоча, можливо, втручання у свободу вираження поглядів Йозі Брауном може вважатися таким, що переслідувало законну мету, це несправедливо стосовно втручання заявника у свободу вираження поглядів.

36. Посилаючись на рішення у справі "Єрсілд проти Данії" (від 23 вересня 1994 року, серія А, N 298), заявник додав останнє зауваження, що втручання не було необхідним у демократичному суспільстві. Він пояснив, що він навіть вжив запобіжних заходів, чітко зазначивши, що цитує уривки зі статті, опублікованої іншим журналістом, і що він запрошує гостей у своїй програмі висловити свою точку зору. Він додав, що ця тема широко обговорювалася і що було розпочато вісім дисциплінарних розслідувань діяльності посадових осіб Комісії з питань водних та лісових ресурсів. Він також стверджував, що покарання було непропорційним, тому що судові витрати, які йому було наказано сплатити, дуже великі.

37. Він наполягав на тому, що працівники Комісії з питань водних та лісових ресурсів не можуть вважатися такими, що мають право на спеціальний захист, дозволений у рішенні у справі "Яновський проти Польщі" (N 25716/94, ECHR 1999-I), оскільки факти у тій справі відрізняються від фактів у справі, що розглядається.

38. Заявник дійшов висновку, що органи влади Люксембургу порушили його право на свободу вираження поглядів.

b) Уряд

39. Уряд запевняв, що засудження заявника не становить втручання в його право на свободу вираження поглядів, оскільки йому було наказано сплатити лише номінальну суму відшкодування, а отже, він не зазнав жодних грошових втрат. Більше того, покарання, яке було суто символічним, не становило обмеження або порушення свободи вираження поглядів заявника. Суди просто нагадали заявникові, що свобода, про яку йдеться, є відносною.

40. Уряд стверджував, що втручання було так чи інакше передбачене законом, більш конкретно - статтями 1382 і 1383 Цивільного кодексу, які встановлюють загальну норму відповідальності за цивільне правопорушення в Люксембурзі. Оскільки не було кодексу поведінки для визначення зобов'язань журналістів у цій сфері, застосовувався цей загальний закон. Положення статей 1382 та 1383, які покладали відповідальність на особу, що з власної вини або через недбалу дію чи бездіяльність спричинила шкоду іншому, і зобов'язували відшкодувати збитки, завдані цими діями, були точними та доступними. Ці принципи, зокрема їх застосування до журналістів, було роз'яснене й уточнене судами. Далі Уряд продовжував, що заявник не може посилатися на статтю 16 Закону про пресу, що встановлює систему непрямої відповідальності, оскільки його не було засуджено на підставі цього положення. Його засудили за неправильне застосування слів Йозі Брауна, оскільки він поставив перед цією цитатою уривки зі статті останнього, що відображають його власну думку. Таким чином, заявник використав у своїй програмі "Oekmagazin" статтю Йозі Брауна, опубліковану в ранковому випуску "Таґеблатт", не перевіривши доречність і правдивість цього матеріалу, з єдиною метою - підтвердити свою особисту думку.

41. Уряд твердив, що це втручання мало законну мету, оскільки воно було виправдане необхідністю захистити репутацію і права лісоохоронців та презумпцію невинуватості, яка спрацьовувала на їхню користь.

42. І останнє, що стверджував Уряд: це втручання було необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним поставленій меті. У зв'язку з цим Уряд наголошував на фактичних обставинах справи. Програма, що була предметом обговорення, транслювалася по національному радіо наприкінці довготривалої кампанії проти менеджерів лісів. Більше того, оскільки Люксембург - маленька країна з невеликою кількістю лісоохоронців та лісників, ті, хто слухав цю програму, чітко впізнавали осіб, про яких ішлося в передачі. Було також очевидно, що заявник із самого початку програми стверджував, що офіційні особи Комісії з питань водних та лісових ресурсів корумповані. Отже, цитата зі статті його колеги-журналіста була тільки ілюстрацією твердження, яке він на той час уже висловив і яке він і далі продовжував підсилювати, явно посилаючись на положення стосовно правопорушення у вигляді "втручання не в свої справи". У зв'язку з цим Уряд більш детально посилався на рішення у справі Яновського, цитоване вище, в якому Суд, зазначивши, що службові особи потребують довіри загалу, для того щоб виконувати свої обов'язки, постановив, що граничний рівень оцінювання не було перевищено, коли Яновського було засуджено за образливі словесні випади проти службових осіб. Так само Уряд стверджував, що втручання було необхідним з огляду на важливість захисту репутації лісоохоронців та брак доказів на підтримку тверджень заявника. Воно було також пропорційним законній меті, оскільки присуджене відшкодування було символічним і судді не видали наказу щодо опублікування судового рішення.

1. Оцінка Суду

1. Загальні засади

43. Суд знову повторює, що свобода вираження поглядів становить одну з найважливіших підвалин демократичного суспільства та одну з основних передумов для його прогресу і самореалізації кожного індивіда (див. рішення у справі "Лінгенс проти Австрії" від 8 липня 1986 року, серія A, N 103, с. 26, п. 41). Хоча свобода вираження поглядів може підлягати обмеженням, вони "мають тлумачитися вузько, і необхідність будь-яких обмежень має бути переконливо встановлена" (див. рішення у справі "Обзервер" і "Ґардіан" проти Сполученого Королівства" від 26 листопада 1991 року, серія A, N 216, с. 30, п. 59).

44. Згідно з пунктом 2 статті 10, свобода вираження поглядів застосовується не лише до "інформації" або "ідей", що сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, а й до таких, що ображають, шокують або бентежать. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства" (див. рішення у справі "Гендісайд проти Сполученого Королівства" від 7 грудня 1976 року, серія A, N 24, с. 23, п. 49, та рішення у справі "Єрсілд проти Данії" від 23 вересня 1994 року, серія A, N 298, с. 26, п. 37).

45. Преса відіграє важливу роль у демократичному суспільстві. Хоча вона не повинна переходити певні межі, зокрема по відношенню до репутації та прав інших, проте її обов'язком є передавати інформацію та ідеї з усіх питань, що становлять інтерес для громадськості, у такий спосіб, що є сумісним з її обов'язками та відповідальністю (див. рішення у справі "Де Гаєс і Ґійзелс проти Бельгії" (від 24 лютого 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-I, с. 233 - 234, п. 37). Не лише преса має завдання передавати таку інформацію та ідеї: громадськість також має право отримувати їх. Якби було інакше, преса не змогла б відігравати свою надзвичайно важливу роль "громадського сторожового пса" (див. рішення у справі "Торґейр Торґейрсон проти Ісландії" від 25 червня 1992 року, серія A, N 239, с. 28, п. 63, та "Бладет Тромсо" і Стенсаас проти Норвегії", N 21980/93, Reports 1999-III, п. 62). Стаття 10 захищає не лише суть ідей та інформації, що їх було виражено, а й форму, в якій їх було передано (див. рішення у справі "Обершлік проти Австрії" (від 23 травня 1991 року, серія A, N 204, с. 25, п. 57).

46. Журналістська свобода поширюється також і на певну міру перебільшення чи навіть провокування (див. рішення у справі "Праґер і Обершлік проти Австрії" (від 26 квітня 1995 року, серія A, N 313, с. 19, п. 38).

47. Як і політики, державні службовці, що діють як офіційні особи, більше відкриті для прийнятної критики, ніж приватні особи. Проте не можна сказати, що державні службовці свідомо піддаються такому ж ретельному розгляду кожного їхнього слова чи вчинку, як і політики, і що з ними слід обходитися нарівні з останніми, коли доходить до критики їхньої поведінки (див. рішення у справі "Обершлік проти Австрії" (N 2) від 1 липня 1997 року, Reports 1997-IV, с. 1275, п. 29, та рішення у справі Яновського, цитоване вище, п. 33).

48. Крім того, за загальним принципом, "необхідність будь-якого обмеження на свободу вираження поглядів має бути переконливо доведена. Зазвичай, передусім саме національні органи влади повинні оцінювати наявність "нагальної суспільної потреби" для цього обмеження, і, здійснюючи таке оцінювання, вони користуються певною свободою розсуду. У справах, що стосуються преси, свобода розсуду національних органів влади окреслюється інтересом демократичного суспільства у забезпеченні та підтримці вільної преси. Так само цей інтерес значно переважатиме при визначенні, яке має бути зроблене згідно з пунктом 2 статті 10, чи було це обмеження пропорційним поставленій законній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Ґудвін проти Сполученого Королівства" (від 27 березня 1996 року, Reports 1996-II, с. 500 - 501, п. 40, та рішення у справі "Ворм проти Австрії" (від 29 серпня 1997 року, Reports 1997-V, с. 1551, п. 47).

49. Завдання Суду при здійсненні наглядової юрисдикції полягає не в тому, щоб замінити національні судові органи, а в тому, щоб розглянути у світлі статті 10 ті рішення, які вони прийняли згідно зі своїми повноваженнями щодо оцінювання. При цьому Суд повинен подивитися на оскаржуване "втручання" у світлі справи в цілому і вирішити, чи є "слушними і достатніми" підстави, наведені національними органами влади на його виправдання (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі "Фрессоз і Руар проти Франції" (N 29183/95, ECHR 1999-I, п. 45).

2. Застосування зазначених вище принципів до цієї справи

50. У цій справі заявникові було наказано сплатити символічне відшкодування разом із судовими витратами за те, що він не виконав свого обов'язку добросовісно надавати громадськості інформацію. Він процитував зі статті, в якій його колега-журналіст, посилаючись на джерело в цій галузі, заявив, що, крім одного, всі службовці Комісії з водних та лісових ресурсів є корумпованими. Апеляційний суд постановив, що заявник офіційно не дистанціювався від цитованого тексту і, як вважалося, погодився із твердженням, яке там містилося. Далі суд ухвалив, що заявник не встановив, що це твердження є обґрунтованим, тому він підлягає притягненню до відповідальності.

51. Засудження, про яке йдеться, безсумнівно, становить "втручання" у здійснення заявником його права на свободу вираження поглядів (див. рішення у справі "Легіде та Ізорні проти Франції" (від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VII, с. 92, п. 39).

52. Питання полягає в тому, чи може це втручання бути виправданим у світлі пункту 2 статті 10. Отже, необхідно розглянути, чи було воно "передбачене законом", чи мало "законну мету" згідно з цим пунктом та чи було "необхідним у демократичному суспільстві" (див. рішення у справі "Лінгенс проти Австрії" від 8 липня 1986 року, серія A, N 103, с. 24 - 25, п. 34 - 37).

53. Суд зазначає, що статті 1382 та 1383 Цивільного кодексу встановлюють принципи, якими регулюється правова відповідальність, і що суди Люксембургу застосовують у своїй практиці ці положення до журналістів. Далі Суд зазначає, що стаття 18 Закону про пресу 1869 року передбачає, що "Ніхто не має права посилатися з метою виправдання на той факт, що написаний, надрукований матеріал, фотографії чи емблеми є лише відтворенням матеріалів, опублікованих у Великому Герцогстві Люксембург чи за кордоном". Отже, Суд вважає, що заявник міг розумною мірою передбачити, у разі необхідності попросивши поради у тих, хто міг її кваліфіковано надати, що його коментарі, висловлені під час передачі, не надавали йому імунітету від позову і що це втручання може вважатися таким, що "передбачене законом" (див. рішення у справі "Санді Таймз" проти Сполученого Королівства" (від 26 квітня 1979 року, серія A, N 30).

54. Суд вважає, що підстави, на які посилалися суди Люксембургу, відповідали законній меті захисту репутації та прав інженерів лісового господарства та лісоохоронців, а також презумпції невинуватості, що діє на їхню користь. Таким чином, метою втручання було захистити "репутацію і права інших".

55. Тепер Суд має розглянути, чи було оскаржуване втручання "необхідним у демократичному суспільстві" для того, щоб цієї мети було досягнуто, а отже, визначити, чи відповідало воно нагальній суспільній потребі, чи було пропорційним поставленій законній меті і чи були підстави, подані національними органами влади на його виправдання, слушними і достатніми.

56. Суд одразу зазначає, що слід взяти до уваги особливості з огляду на величину країни. Навіть якщо заявник і зробив свої зауваження, не називаючи ніяких імен, слухачі легко впізнавали інженерів та охоронців, виходячи з обмеженої кількості службовців, які працюють в Комісії з питань водних та лісових ресурсів Люксембургу.

57. Суд визнав, що деякі зауваження, зроблені заявником під час програми 6 листопада 1991 року щодо цих службовців, були небезпідставними. Крім цитування статті Йозі Брауна, заявник, серед іншого, посилався на "спокусу для людей із Комісії з питань лісового господарства скористатися можливістю, коли вона з'являється (з'являлася)". Він також натякав на серйозне правопорушення, що полягало у "втручанні у справи" приватної торгівлі в лісовому господарстві з боку працівників Комісії з питань водного і лісового господарства, тим часом як державні службовці розраховують на довіру загалу при виконанні своїх обов'язків (див. рішення у справі "Яновський проти Польщі" від 21 січня 1999 року, Reports 1999-I, п. 33).

58. Однак Суд повинен зазначити, що тема, порушена у програмі, широко обговорювалася в засобах масової інформації Люксембургу і стосувалася проблеми, що становила загальний інтерес, - сфери, у якій обмеження на свободу вираження поглядів мають особливо точно тлумачитися. Відповідно, Суд повинен діяти обережно, коли, як у цій справі, національні органи влади вживають заходів чи призначають покарання, що мають на меті переконати пресу не брати участі в обговоренні проблем, що становлять громадський інтерес (див. рішення у справі Єрсілда, цитоване вище, с. 25 - 26, п. 35).

59. Питанням першочергової ваги є те, чи правильно здійснювали свої дискреційні повноваження національні органи влади, коли вони засудили заявника за порушення його обов'язку добросовісно надавати громадськості інформацію.

60. З цього приводу Суд зазначає, що не буде нерозумним розглядати цю ситуацію так, як це зробив Уряд, який, беручи до уваги коментарі заявника впродовж програми в цілому, дійшов висновку, що він погодився - принаймні частково - зі змістом оспорюваної цитати.

61. Проте, для того щоб оцінити, чи переконливо було доведено "необхідність" обмеження на здійснення свободи вираження поглядів, Суд має розглянути це питання в основному з погляду міркування, застосованого судами Люксембургу. У зв'язку з цим Суд зобов'язаний зазначити, що апеляційний суд взяв до уваги лише цитату, наведену заявником з уривка його колеги-журналіста, і що лише на цій підставі він визнав, що заявник погодився з твердженням, яке містилося у процитованому тексті, оскільки він офіційно не відмежувався від нього.

62. Суд іще раз наголошує, що "покарання журналіста за те, що він допомагав поширювати твердження, зроблені іншою особою, ... серйозно перешкоджатиме участі преси в обговоренні проблем, які становлять громадський інтерес, і його не слід передбачати, хіба що за наявності особливо переконливих підстав для того, щоб зробити це" (див. рішення у справі Єрсілда, цитоване вище, с. 25 - 26, п. 35).

63. У цій справі апеляційний суд спочатку розглянув зміст оспорюваної цитати. Суд визнав, що, відносячи оспорюване висловлювання ("Я знаю лише одну особу, яка є непідкупною") на рахунок особи, знайомої з цією галуззю, тобто того, хто в курсі справи і на кого "можна покластися, що він не надасть хибної інформації", стаття Йозі Брауна "натякає громадськості і наводить людей на думку, що, крім охоронця, відповідального за Baumbusch, немає жодного іншого службовця Комісії з питань водних та лісових ресурсів, ... який би був непідкупним". Далі апеляційний суд постановив, що заявник не може уникнути відповідальності, стверджуючи, що він просто цитував статтю Йозі Брауна. Суд пояснив: "журналіст, який просто цитує статтю, яка щойно з'явилася, зможе уникнути відповідальності, якщо він офіційно дистанціюється від цієї статті та її змісту..." Насамкінець суд зазначив, що, оскільки заявник без будь-яких застережень цитував уривок зі статті Йозі Брауна, в якій містилося це твердження - основних аргументів якого він, по суті, не довів, - він робив це не "без умислу".

64. Суд вважає, що за обставин даної справи ці аргументи не можуть вважатися "особливо переконливими підставами", які могли б виправдати покарання, призначене журналістові. Загальна вимога, щоб журналісти систематично й офіційно дистанціювалися від змісту цитати, яка може образити або спровокувати інших чи завдати шкоди їхній репутації, не узгоджується з роллю преси у наданні інформації про поточні події, погляди та ідеї. У даній справі стислий виклад програми показує, що в будь-якому випадку заявник постійно обережно зазначав, що починає цитувати автора; крім того, коментуючи статтю свого колеги-журналіста, він описував її як "різку та лайливу". Він також запитав третю сторону, власника одного з лісів, чи вважає він, що Йозі Браун написав у своїй статті правильно.

65. У світлі зазначеного вище підстави, наведені на виправдання засудження заявника, є недостатніми для того, щоб переконати Суд у тому, що втручання у здійснення заявником права на вираження поглядів було "необхідним у демократичному суспільстві". Зокрема, застосовані засоби були непропорційними меті "захисту репутації або прав інших".

66. Таким чином, це засудження порушувало статтю 10 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

67. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

68. У разі якщо Суд визнає факт порушення Конвенції, Уряд просив ухвалити рішення щодо присудження суми справедливої сатисфакції ex aequo et bono (на справедливій основі).

A. Шкода

1. Матеріальна шкода

69. Заявник вимагав суму в 43538 люксембурзьких франків за матеріальну шкоду, що включала 23520 люксембурзьких франків - його особисті витрати на поїздки до адвокатів та в суди, 63 люксембурзькі франки - номінальне відшкодування, яке він виплатив шістдесяти трьом опонентам, а решта - загальна сума витрат, яких він зазнав під час листування і телефонних переговорів зі своїми адвокатами.

70. Заявник також вимагав відшкодування судових витрат у розмірі 1678648 люксембурзьких франків, у тому числі 362884 люксембурзькі франки як судові витрати іншої сторони та 1315764 люксембурзькі франки як гонорар за правову допомогу - такий рахунок виставив його адвокат. На думку Суду, ці видатки, якщо припустити, що вони є виправданими, мають проходити під статтею матеріального відшкодування.

71. Суд знову повторює, що, згідно з його прецедентним правом, сума, сплачена в порядку відшкодування завданої шкоди, може бути повернута лише в тому випадку, якщо буде встановлено причинний зв'язок між порушенням Конвенції та завданою шкодою. Отже, у цій справі можуть бути враховані суми, які заявник був змушений виплатити іншій стороні на підставі судових рішень (номінальна шкода 63 люксембурзькі франки, судові видатки іншої сторони в розмірі 362884 люксембурзькі франки) плюс витрати (378493 люксембурзькі франки) із вручення процесуальних документів, що є обов'язковою передумовою чинності провадження, згідно із законами Люксембургу.

72. Таким чином, сума, що має бути присуджена заявникові, становить загалом 741440 люксембурзьких франків.

2. Моральна шкода

73. Заявник вимагав 1500000 люксембурзьких франків як компенсацію за моральну шкоду, завдану йому негативною рекламою та емоційним напруженням внаслідок його засудження.

74. Суд вважає, що рішення люксембурзьких судів проти заявника вочевидь спричинили йому деякі незручності. Однак сам факт визнання порушення Конвенції становить достатню справедливу сатисфакцію.

B. Судові витрати

75. Суд зазначає, що суми, виплачені іншій стороні після засудження заявника судами Люксембургу, та вартість вручення документів у провадженні й національних судах мають вважатися як матеріальна шкода і їх уже було розглянуто під цією статтею.

76. Щодо судових витрат, пов'язаних із представництвом у суді, заявник вимагав 12149927 люксембурзьких франків, тобто 8649777 люксембурзьких франків за провадження в національних судах і 3500150 люксембурзьких франків за провадження в інституціях Конвенції.

77. Суд іще раз наголошує, що заявникові можуть бути відшкодовані його судові витрати лише в тому випадку, якщо їх справді зазнав заявник, якщо вони були необхідними та розумними щодо розмірів (див. рішення у справі "Боттацці проти Італії" (N 34884/97, ECHR 1999-V). Суд вважає судові витрати, яких вимагає адвокат заявника у цій справі, надмірними, тому, враховуючи наявну в нього інформацію та зазначені вище критерії, керуючись принципом справедливості, присуджує заявникові 600000 люксембурзьких франків.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

78. Згідно з наявною у Суду інформацією, офіційна відсоткова ставка, застосовна у Люксембурзі на день ухвалення цього рішення, становить 5,75 % річних.

На цих підставах Суд

1. Постановляє одноголосно, що було порушено статтю 10 Конвенції.

2. Постановляє шістьма голосами проти одного, що визнання порушення саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію за моральну шкоду, завдану заявникові.

3. Постановляє одноголосно,

a) що упродовж трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним, згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявникові такі суми:

i) 741440 (сімсот сорок одна тисяча чотириста сорок) люксембурзьких франків;  ii) 600000 (шістсот тисяч) люксембурзьких франків за судові витрати;

b) що на цю суму встановлюється проста відсоткова ставка - 5,75 % річних, яка має сплачуватися, починаючи з дня винесення цього рішення і до моменту повної виплати всієї компенсаційної суми.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено французькою мовою і повідомлено у письмовій формі 29 березня 2001 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

 

Голова	Крістос Розакіс
Секретар	Ерік Фріберг

 

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду, до цього рішення додається окрема думка судді Бонелло, яка частково не збігається з позицією більшості.

К. Р.

Е. Ф.

 

ОКРЕМА ДУМКА
СУДДІ БОНЕЛЛО, ЯКА ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я не поділяю думку більшості стосовно того, що визнання порушення статті 10 Конвенції саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію стверджуваної моральної шкоди, завданої заявникові. Вважаю, що така "відмова в засобі судового захисту" є незадовільною, незалежно від того, якого суду це стосується. Більше того, вона несумісна з положеннями Конвенції, як я детально пояснював у своїй окремій думці, що частково не збігалася з позицією більшості, у справі "Аквіліна проти Мальти" від 29 квітня 1999 року.