Справа Тьєрс та інші проти Сан-Маріно (Дело Тьєрс и прочие против Сан-Маріно)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Справа Тьєрс та інші проти Сан-Маріно

У рішенні, ухваленому у Страсбурзі 25 липня 2000 року у
справі Тьєрс та інші проти Сан-Маріно, Європейський Суд з прав
людини (далі - Суд) постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6
Конвенції про захист прав та основних свобод людини ( 995_004 )
(далі - Конвенція). Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд присудив
сплатити 12000000 лір першому заявнику та по 10000000 лір другому
та третьому заявникам як компенсацію моральної шкоди. Крім того,
Суд присудив 15000000 лір як відшкодування судових витрат
заявників.
Обставини справи
Перший заявник, Джін-Марк Тьєрс, є громадянином Франції,
народився у 1950 році і проживає зараз у Сан-Маріно.
7 травня 1993 року за вчинення шахрайства і незаконного
заволодіння майном заявника було засуджено до позбавлення волі з
відстрочкою виконання вироку, а також до сплати штрафу. Суддя,
який проводив судове слідство і вирішував справу по суті у суді
першої інстанції, готував матеріали для слухання справи заявника у
порядку апеляційного провадження. Під час слухання справи в
апеляційному суді заявника не було викликано для дачі свідчень.
Апеляційний суд залишив у силі вирок суду першої інстанції.
Другий і третій заявники, Роберта Марра і Паола Габріеллі
відповідно, є громадянками Італії. Роберта Марра народилася у 1961
році і проживає у м. Візербі (Італія). Паола Габріеллі народилась
1950 року і проживає у м. Ріміні (Італія). Цих заявниць було
обвинувачено у незаконному володінні наркотичними засобами.
Роберту Марру було засуджено до позбавлення волі строком на 7
місяців; Паолу Габріеллі ж виправдали, оскільки її вина у
незаконному володінні наркотичними засобами не була доведена.
Обидві заявниці звернулися з апеляційними скаргами 24 серпня 1993
року. Під час розгляду справ апеляційним судом жодна із заявниць
не викликалась для дачі свідчень. Апеляційний суд залишив у силі
обвинувальний вирок щодо Роберти Марри, посиливши при цьому обране
судом першої інстанції покарання до позбавлення волі строком на 1
рік і 2 місяці. Паолу Габріеллі було визнано винною у незаконному
володінні наркотичними засобами і засуджено до позбавлення волі
строком на 10 місяців.
Зміст рішення Суду
Перший заявник стверджував, що його справа не була розглянута
незалежним і безстороннім судом всупереч вимогам ч. 1 ст. 6
Конвенції ( 995_004 ), оскільки один і той самий суддя провадив
судове слідство, вирішував справу по суті у суді першої інстанції
та готував матеріали для слухання справи апеляційним судом. Усі
заявники оскаржували ненадання їм можливості дати свідчення під
час слухання їхніх справ апеляційним судом, що, на їхню думку, є
порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції.
Основним питанням у справі було встановити, чи суд, який
розглядав справи заявників, був незалежним і безстороннім
відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ). Отже, Суд повинен
був проаналізувати цю справу на предмет наявності обгрунтованої
підозри щодо упередженості судів Сан-Маріно взагалі, незалежно від
поведінки конкретного судді, який вирішував справи. Для вирішення
цього питання навіть зовнішні прояви здійснення правосуддя є
важливими. На думку Суду, у цій справі суб'єктивні міркування і
побоювання заявників слід сприймати як такі що обумовлені
об'єктивними факторами. Зважаючи на той факт, що функції
розслідування та вирішення справи по суті одночасно належали суду
першої інстанції, Суд відзначив, що Comissario della Legge (суддя)
надзвичайно активно використовував надані йому повноваження щодо
проведення розслідування, оскільки стосовно першого заявника воно
тривало понад два роки. Розслідування справи пана Тьєрса включало
багаторазове проведення допитів як самого заявника та свідків так
і потерпілого, проведення експертиз із залученням заявника для
дачі необхідних пояснень, а також тимчасове накладення арешту на
майно заявника. Після проведення розслідування суддя, який вів цю
справу, прийняв рішення про віддання заявника до суду. Після
стадії судового слідства, яка тривала близько 3-х місяців, суддя
постановив щодо заявника обвинувальний вирок. Зважаючи на
вищенаведені обставини, Суд дійшов висновку про обгрунтованість
побоювань заявника щодо незалежності і безсторонності Comissario
della Legge. Такий висновок Суду обумовив відсутність необхідності
аналізувати справу на предмет обгрунтованості побоювань заявника
щодо незалежності безсторонності Comissario della Legge при
здійсненні останнім підготовки матеріалів для слухання справи
апеляційним судом.
Тому Суд дійшов висновку про те, що мало місце порушення ч. 1
ст. 6 Конвенції ( 995_004 ). Принцип гласності судового розгляду
включає дотримання двох вимог: а) судові слухання справи мають
бути відкритими і б) вироки суду повинні проголошуватися публічно.
Питання дотримання лише першої із цих вимог стало предметом
розгляду Суду.
Під час вирішення справи по суті у суді першої інстанції
право обвинуваченого бути присутнім у залі судового засідання є
невід'ємним елементом поняття справедливого судового розгляду. При
слуханні справи в порядку апеляційного провадження допускаються
окремі винятки щодо відкритості судових слухань за умови,
звичайно, що судовий розгляд у суді першої інстанції був
відкритим. У випадку коли до повноважень апеляційного суду на
основі аналізу фактичних обставин справи та застосування закону
входить вирішення питання про винуватість чи невинуватість особи,
апеляційний суд не може постановити вирок без безпосередньої
оцінки свідчень підсудного, даних ним особисто, якщо останній
бажає довести, що він не вчиняв злочину. Право підсудного на дачу
свідчень особисто перед апеляційним судом випливає з принципу
гласності судового розгляду, який має на меті забезпечити право
особи на захист.
У Сан-Маріно апеляційні суди вирішують як питання фактичних
обставин справи, так і застосування матеріального та
процесуального законів. Розгляд справ такими судами не є гласним.
Якщо апеляційний суд дійде висновку про необхідність проведення
додаткового розслідування, таке завдання покладається на
Comissario della Legge, який поряд з тим провадить потім слухання
за результатами розслідування.
При розгляді справи щодо першого заявника апеляційний суд
вирішував питання як фактичних обставин, так і застосування
закону. Заявник заперечував вчинення ним злочину. Таким чином, на
апеляційний суд покладався обов'язок вирішити питання про
винуватість чи невинуватість заявника. Апеляційний суд
проаналізував питання юридичної кваліфікації дій заявника і без
оцінки свідчень, даних безпосередньо підсудним, підтримав висновок
суду першої інстанції, відповідно до якого заявник вчинив
шахрайство, а не незаконне заволодіння майном. Причому важливим є
те, що розмежувальною ознакою цих злочинів є суб'єктивна сторона,
а саме - спрямованість умислу винного, оскільки при шахрайстві
необхідно встановити умисел на обман. Крім того, на вимогу
цивільного позивача апеляційний суд розглянув можливість вчинення
заявником ще й іншого злочину, зобов'язавши Comissario della Legge
вирішити це питання. Питання про тимчасовий арешт майна заявника
теж було одним з центральних для апеляційного суду, тому заявнику
треба було дозволити безпосередньо давати свідчення апеляційній
інстанції.
При розгляді справ другої та третьої заявниць апеляційний суд
також вирішував питання як фактичних обставин, так і застосування
закону. Він повинен був вирішити питання винуватості чи
невинуватості заявниць, оскільки обидві заперечували вчинення ними
злочинів. Апеляційний суд здійснив оцінку доказів, наданих
заявницями для розгляду Comissario della Legge, не вислухавши їх
безпосередньо. Другу заявницю було визнано винною у незаконному
володінні наркотичними засобами з метою збуту останніх, хоча суд
першої інстанції не дійшов висновку про наявність такої мети у
пані Роберти Марри.
Третю заявницю апеляційний суд визнав винною у недонесенні та
пособництві у вчиненні злочинів Робертою Маррою при тому, що суд
першої інстанції дійшов висновку про відсутність у Паоли Габріеллі
умислу на вчинення недонесення чи пособництва і виправдав її.
Зважаючи на вищевикладене, апеляційний суд повинен був дозволити
заявницям дати в судовому засіданні відповідні свідчення.
У кінцевому підсумку усім трьом заявникам слід було дозволити
безпосередньо давати свідчення перед апеляційним судом. Отже, що
до них мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ). Суд
не міг вирішувати питання про те, яким міг би бути результат
забезпечення заявникам їхнього права на справедливий судовий
розгляд. Суд відхилив вимоги заявників про відшкодування майнових
збитків. Що ж до моральної шкоди, то Суд, виходячи з принципу
справедливої сатисфакції, присудив сплатити компенсацію першому
заявнику у розмірі 12000000 лір та по 10000000 лір другому і
третьому. Оскільки інтереси заявників представляв один і той самий
адвокат, Суд присудив сплатити їм 15000000 лір як відшкодування
судових витрат.
(Рішення перекладене з англійської мови та опрацьоване у
Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного
будівництва та місцевого самоврядування АПрН України).

"Юридичний вісник України",
N 26, 30.06.2001