Справа Джабарі проти Туреччини (щодо депортації і заборони катування, права на ефективний судовий захист і непоправний характер шкоди, що загрожує заявниці) (Дело Джабарі против Турции (относительно депортации и запрета истязания, права на эффективную судебную защиту и непоправимый характер вреда, который угрожает заявительницы))

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Справа Джабарі проти Туреччини
(щодо депортації і заборони катування, права на
ефективний судовий захист і непоправний характер
шкоди, що загрожує заявниці)

У рішенні, ухваленому у Стразбурзі 11 липня 2000 року у
справі Джабарі проти Туреччини, Європейський Суд з прав людини
(далі - Суд) постановив, що у випадку виконання державними
органами Туреччини рішення про депортацію заявниці до Ірану матиме
місце порушення ст. 3 Конвенції про захист прав та основних свобод
людини ( 995_690 ) (далі - Конвенція) щодо заборони катування, а
також, що було порушено ст. 13 Конвенції щодо права на ефективний
засіб правового захисту. Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд дійшов
висновку, що саме по собі визнання фактів порушення ст. 13 та
потенційного порушення ст. 3 Конвенції є достатньою компенсацією
моральної шкоди, якої зазнала заявниця.
Обставини справи
Заявниця, пані Хода Джабарі, є громадянкою Ірану, народилася
у 1973 році і проживає зараз у Стамбулі (Туреччина).
У листопаді 1997 року заявниця втекла з Ірану до Туреччини.
Причиною втечі став страх бути засудженою за подружню зраду -
вчинок, який визнається злочином відповідно до приписів
мусульманського права і карається забиттям до смерті камінням або
різками. Заявниця прибула до Туреччини, використовуючи підроблені
документи. Пізніше пані Джабарі намагалася потрапити з Туреччини
до Канади через Францію, однак після прибуття літака, в якому вона
знаходилася, до аеропорту Парижа її було затримано французькою
поліцією і вислано назад до Туреччини. У Стамбулі пані Джабарі
було заарештовано на тій підставі, що вона використовувала
підроблені документи при в'їзді до Туреччини. Щодо заявниці не
було висунуто жодних обвинувачень, однак компетентні органи
державної влади Туреччини прийняли рішення про її депортацію до
Ірану. Заявниця звернулася з проханням про надання їй притулку у
Туреччині. Однак воно було відхилено, оскільки пані Джабарі
пропустила п'ятиденний строк після першого прибуття до цієї
країни, протягом якого їй слід було звернутися з таким проханням
до компетентних органів державної влади цієї країни. 16 лютого
1998 року філія Комітету з прав людини ООН в Анкарі надала
заявниці статус біженця. 16 квітня 1998 року адміністративний суд
міста Анкари відмовив у задоволенні прохання заявниці про
невиконання рішення щодо депортації. Підставою для такого рішення
суду стала відсутність необхідності відкладати депортацію,
оскільки, на думку суду, рішення про депортацію було законним і
його виконання не могло спричинити непоправної шкоди заявниці.
Зміст рішення Суду
Заявниця стверджувала, що у випадку її депортації до Ірану
Туреччина порушить ст. 3 Конвенції ( 995_690 ), а саме: право не
бути підданим катуванню. Крім того, пані Джабарі вважала, що у неї
не було ефективного засобу правового захисту, передбаченого
національним законодавством Туреччини, для оспорювання рішення про
депортацію, а отже, мало місце порушення ст. 13 Конвенції.
Суд зауважив, що право не бути підданим катуванню або
нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або
покаранню, є одним з найфундаментальніших у демократичному
суспільстві. Тому державні органи повинні приділяти особливу увагу
заявам особи про те, що її депортація до третьої країни спричинить
порушення закріплених у ст. 3 Конвенції ( 995_690 ) прав. Суд не
дійшов висновку, що органи державної влади Туреччини здійснили
всебічний і повний аналіз заяви пані Джабарі, зокрема у частині її
аргументації. Для Суду було очевидним, що пропуск заявницею
п'ятиденного строку, протягом якого слід звертатися з проханням
про надання притулку, обумовив відсутність обов'язку органів
державної влади Туреччини аналізувати фактичні причини страху пані
Джабарі повертатися до Ірану. На думку Суду, автоматичне і
механічне застосування норми про п'ятиденний строк звернення з
проханням про надання притулку розходиться з політикою,
спрямованою на захист фундаментальних прав, закріплених у ст. 3
Конвенції. Крім того, адміністративний суд міста Анкари при
розгляді справи заявниці приділив більшу увагу питанню формальної
законності рішення про депортацію, а не фактичним причинам страху
пані Джабарі бути поверненою до Ірану.
Суд надав неабиякого значення тому факту, що працівники
Комітету з прав людини ООН після розмови із заявницею дійшли
висновку про підставність її побоювань. Суд не зважав на те, що
подружня зрада вже не вважається в Ірані виявом грубої неповаги до
приписів мусульманського права. Така позиція Суду обумовлювалась
тим, що іранське законодавство і надалі передбачало покарання
у вигляді забиття до смерті за вчинення подружньої зради, а отже,
компетентні органи державної влади Ірану могли його застосовувати
на практиці.
Зважаючи на усі вищенаведені міркування, Суд дійшов висновку
про доведеність факту наявності реальної небезпеки для заявниці
бути підданою поводженню, забороненому ст. 3 Конвенції
( 995_690 ), у випадку її депортації до Ірану. А отже, виконання
рішення про депортацію пані Джабарі порушило би ст. 3 Конвенції.
Суд постановив, що у цій справі мало місце порушення ст. 13
Конвенції ( 995_690 ). Така позиція Суду обумовлюється непоправним
характером шкоди, яка може бути заподіяна заявниці у випадку
застосування до неї катування або нелюдського чи такого, що
принижує гідність, поводження або покарання, а також
фундаментальним характером прав, закріплених у ст. 3 Конвенції.
Ось чому стосовно такої категорії справ приписи ст. 13 Конвенції
вимагають від органів державної влади незалежного і глибокого
аналізу заяв громадян про наявність достатніх підстав вважати, що
існує реальний ризик зазнати поводження, яке заборонено ст. 3
Конвенції, та вивчення можливості відстрочення виконання
оспорюваних рішень. Суд дійшов висновку, що судовий механізм
перевірки звернення пані Джабарі не відповідав вимогам, які
висуваються ст. 13 Конвенції, оскільки адміністративний суд міста
Анкари не дотримав жодної з вищезазначених гарантій прав заявника.
Суд вважав, що саме по собі визнання фактів порушення ст. 13
та потенційного порушення ст. 3 Конвенції ( 995_690 ) є достатньою
компенсацією моральної шкоди, якої зазнала заявниця, і тому
відхилив її вимогу з цього приводу.

"Юридичний вісник України",
N 23 (311), 9 - 15 червня 2001 р.