Справа "Компанія Tele 1 Privatfernsehgesellschaft MBH проти Австралії" (Tele 1 Privatfernsehgesellschaft MBH v. Australia) (Дело "Компания Tele 1 Privatfernsehgesellschaft MBH против Австралии" (Tele 1 Privatfernsehgesellschaft MBH v. Australia))

РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Справа "Компанія Tele 1 Privatfernsehgesellschaft MBH проти Австралії" (Tele 1 Privatfernsehgesellschaft MBH v. Australia)

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 21 вересня 2000 р. у справі "Компанія Privatfernsehgesellschaft MBH проти Австрії", Європейський суд з прав людини (далі - Суд) постановив, що мало місце порушення ст. 10 Конвенції про захист прав та основних свобод людини (далі - Конвенція) щодо права на свободу вираження поглядів протягом періоду з 30 листопада 1993 р. по 1 серпня 1996 р. Не було порушення даної статті у період з 1 серпня 1996 р. по 1 липня 1997 р. Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 200000 австрійських шилінгів на відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявник, Tele 1 Privatfernsehgesellschaft MBH (далі - Телекомпанія), є товариством з обмеженою відповідальністю, яке знаходиться у Відні.

30 листопада 1993 р. заявник звернувся до Комітету з питань телебачення з проханням про видання ліцензії на встановлення і використання наземного передавача телевізійних сигналів у районі Відня. Комітет відхилив прохання Телекомпанії, мотивуючи своє рішення відсутністю правової підстави для надання ліцензій на право здійснення телевізійної трансляції іншим компаніям, крім Державної австрійської телевізійної корпорації ("ОКЕ"). Заявник звернувся з апеляційною скаргою на це рішення, однак вона була відхилена. Тоді Телекомпанія звернулася з конституційною скаргою до Конституційного суду, яка теж була відхилена останнім 5 березня 1996 р. На думку Конституційного суду, відносини з приводу телетрансляції регулювалися виключно федеральним законодавством, а останнє передбачало лише одну компанію, яка могла здійснювати телевізійну трансляцію. Пізніше Конституційний суд рішенням від 27 вересня 1995 р. надав приватним компаніям можливість здійснювати кабельну трансляцію з 1 серпня 1996 р.

1 липня 1997 р. набрав чинності Закон про кабельне і супутникове телебачення. Відповідно до положень цього Закону здійснення телевізійних трансляцій через супутники чи засобами кабельного телебачення допускалося за умови відповідності компанії певним вимогам і попереднього отримання нею ліцензії від спеціального органу.

Зміст рішення Суду

Суд вважав, що відмова у наданні дозволу на встановлення і використання передавача телевізійних сигналів є втручанням у здійснення заявником його права на поширення інформації та ідей. Суд зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 10 Конвенції держава може регулювати діяльність телевізійних підприємств через встановлення системи ліцензування такої діяльності. Беручи до уваги своє рішення у справі "Informationsverein Lentia and Others" від 24 листопада 1993 р. (серія А N 276), Суд дійшов висновку про здатність монопольної системи телебачення в Австрії забезпечити належну якість і баланс телепрограм, а також про відповідність цієї системи положенням ч. 1 ст. 10 Конвенції.

Наступним кроком Суду став аналіз відповідності втручання у право заявника вимогам, які висуваються ч. 2 ст. 10 Конвенції. Дане втручання було здійснено відповідно до закону, а саме: Конституційного закону про теле- і радіомовлення 1974 р., і переслідувало законні цілі. При вирішенні питання про те, чи є таке втручання необхідним у демократичному суспільстві, Суд вважав за потрібне виділити три періоди.

Перший період тривав з моменту звернення заявника до Комітету з питань телебачення (30 листопада 1993 р.) до набрання чинності рішенням Конституційного суду від 27 вересня 1995 р. (1 серпня 1996 р.). Протягом окресленого періоду не існувало жодної правової підстави для надання ліцензії на право здійснення телевізійної трансляції іншій, крім державної ("ОКР"), компанії. Оскільки становище заявника не відрізнялося від того, в якому опинилися заявники у згадуваній справі "Informationsverein Lentia and Others", то мало місце порушення ст. 10 Конвенції.

Другий період розпочався з моменту набрання чинності рішенням Конституційного суду від 27 вересня 1995 р. (1 серпня 1996 р.) і тривав до набрання чинності Законом про кабельне і супутникове телебачення (1 липня 1997 р.). Протягом цього періоду приватні компанії мали право здійснювати телевізійну трансляцію через систему кабельного телебачення, однак телевізійна трансляція через наземні передавачі (безкабельне телебачення) залишалась у виключній монополії державної компанії ("ОКР"). Уряд стверджував, що необхідність резервування частот за державною компанією обумовлена складною топографічною ситуацією в Австрії, а приватним компаніям була надана можливість використовувати засоби кабельного телебачення. Зважаючи на той факт, що практично всі будинки у районі Відня під'єднано до системи кабельного телебачення, яка утворила життєздатну альтернативу телебаченню через наземні передавачі, Суд дійшов висновку, що неможливість приватної компанії отримати ліцензію на право здійснення телетрансляцій через наземні передавачі пропорційна меті, яка переслідується Конституційним законом про теле- і радіомовлення. Таким чином, порушення ст. 10 Конвенції у цей період було відсутнє.

Третій період розпочався з моменту набрання чинності Законом про кабельне і супутникове телебачення (1 липня 1997 р.). Суд зазначив, що протягом цього періоду заявник не звертався до спеціального органу, який видавав ліцензії, з проханням про отримання ліцензії на здійснення кабельної чи супутникової трансляції телевізійних програм. Оскільки в компетенцію суду не входить вирішення питання стосовно абстрактної відповідності законодавства держав-учасниць вимогам Конвенції, то він не вправі був ухвалювати рішення щодо можливого порушення прав заявника протягом цього періоду.

Суд призначив сплатити заявнику 200000 австрійських шилінгів на відшкодування судових витрат.

 

Переклад та опрацювання рішень
здійснено у Львівській лабораторії
прав людини і громадянина НДІ
державного будівництва та
місцевого самоврядування АПрН України
П. М. Рабіновичем, М. Б. Рісним, Н. І. Савчук.