Справа "Єчюс проти Литви" (Дело "Ечюс против Литвы")

РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Третя секція

РІШЕННЯ

Справа "Єчюс проти Литви"

(Заява N 34578/97)

Страсбург, 31 липня 2000 року

У справі "Єчюс проти Литви"

Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста, голова
п. В. Фурманн
п. П. Куріс
пані Ф. Тюлкен
п. К. Юнґвірт
п. К. Трая
п. М. Уґрекхелідзе
та пані С. Долле, секретар секції",

після наради за зачиненими дверима 11 липня 2000 року постановляє таке рішення, ухвалене у цей день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 25 жовтня 1999 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 і статтею 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Справу розпочато за заявою (N 34578/97) проти Литовської Республіки, поданою до Комісії на підставі статті 25 громадянином Литви п. Юозасом Єчюсом (заявник) 30 грудня 1996 року.

Заявник скаржився на незаконність запобіжного взяття його під варту і запобіжне ув'язнення, на недотримання органами влади вимоги про його негайне припровадження до судді чи іншої службової особи, на тривалість тримання його під вартою та неможливість порушити провадження, щоб оскаржити незаконність такого тримання. Він посилався на пункти 1, 3 та 4 статті 5 Конвенції.

2. 1 грудня 1997 року Комісія визнала заяву частково прийнятною.

9 квітня 1999 року заявник помер. У листі від 14 квітня 1999 року вдова заявника висловила бажання, щоб розгляд заяви було продовжено.

У своїй доповіді від 11 вересня 1999 року (колишня стаття 31 Конвенції) Комісія висловила думку, що допущено порушення пункту 1 статті 5 стосовно запобіжного взяття під варту (двадцятьма сімома голосами проти двох), пункту 1 статті 5 стосовно запобіжного ув'язнення заявника з 4 червня по 31 липня 1996 року (одноголосно), що порушення пункту 1 статті 5 стосовно запобіжного ув'язнення заявника з 31 липня по 16 жовтня 1996 року не було (одноголосно), що порушення пункту 3 статті 5 стосовно стверджуваного невиконання вимоги про його негайне припровадження до судді чи іншої службової особи не було (двадцятьма сімома голосами проти двох), що допущено порушення пункту 3 статті 5 - стосовно тривалості запобіжного ув'язнення заявника (одноголосно) та пункту 4 статті 5 (одноголосно).

3. Згідно з пунктом 4 статті 5 Протоколу N 11 до Конвенції у поєднанні з пунктом 1 правила 100 та пунктом 6 правила 24 Регламенту Суду, Велика палата 13 грудня 1999 року прийняла рішення про розгляд справи палатою, створеною в одній із секцій Суду. Пізніше Голова Суду, діючи на підставі пункту 1 правила 52, передав справу до третьої секції.

4. 18 січня 2000 року голова третьої секції сформував палату згідно з пунктом 1 статті 27 Конвенції та пунктом 1 правила 26.

5. Заявника представляв п. К. Станґіс, адвокат, який практикує у Вільнюсі. Литовський уряд (Уряд) представляла його уповноважена особа п. Ґ. Шведас, заступник міністра юстиції.

6. Після консультацій зі сторонами Суд вирішив не проводити слухання справи.

7. 21, 23 і 29 березня, 12 і 17 травня 2000 року на запит Суду або з власної ініціативи представники сторін подали низку документів.

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Заявника, директора готелю, було запідозрено у вбивстві, вчиненому в 1994 році. У 1995 році справу щодо вбивства було закрито за браком доказів.

9. Заявника було заарештовано 8 лютого 1996 року. Того самого дня головний комісар поліції видав наказ про "запобіжне взяття під варту" строком на шістдесят днів, санкціонований заступником генерального прокурора. 9 лютого 1996 року суддя Вільнюського регіонального суду затвердив наказ про запобіжне взяття під варту. Наказ було видано на підставі загального положення статті 50-1 Кримінально-процесуального кодексу, яка була чинною на той час і відповідно до якої запобіжне взяття під варту дозволялось у випадках, пов'язаних із бандитизмом, кримінальними угрупованнями та залякуванням. Заявник подав апеляцію, оскаржуючи свій арешт, стверджуючи, зокрема, що його не було поінформовано про підстави затримання та про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього. 19 лютого 1996 року суддя Вільнюського регіонального суду відхилив апеляцію. Жодного конкретного обвинувачення проти заявника це рішення не містило. Розслідування у зв'язку із запобіжним взяттям його під варту не проводилося.

10. 8 березня 1996 року справу про вбивство було поновлено. Заявникові пред'явили обвинувачення як виконавцеві злочину - вбивства за обтяжувальних обставин. Його обвинуватили в організації незаконного покарання особи, яка начебто викрала його машину і внаслідок цього покарання померла. Серед п'ятьох обвинувачених у справі були троє поліцейських, які нібито передали заарештованого потерпілого заявникові.

11. 14 березня 1996 року заступник генерального прокурора, посилаючись на статтю 104 Кримінально-процесуального кодексу, санкціонував запобіжне ув'язнення заявника за підозрою у вбивстві. Тримання його під вартою було санкціоноване до 4 червня 1996 року.

12. 27 березня 1996 року відбувся допит заявника. 22 квітня 1996 року він подав до прокуратури клопотання, в якому стверджував про відсутність доказів, щоб підозрювати його у вчиненні чи підготовці злочину, і про те, що взяття його під варту, а потім і запобіжне ув'язнення є несумісними з національним кримінально-процесуальним правом та статтею 5 Конвенції. 24 квітня 1996 року головний прокурор Паневежиського регіону відхилив клопотання на тій підставі, що тримання заявника під вартою може бути виправданим просто з огляду на тяжкість стверджуваного злочину.

13. 17 травня 1996 року заявник подав генеральному прокуророві клопотання, у якому знову доводив, що підозри проти нього безпідставні, а тримання під вартою є порушенням прав, гарантованих статтею 5 Конвенції. 21 травня 1996 року регіональний прокурор відхилив клопотання. 4 червня 1996 року нове клопотання, подане представником заявника, було відхилене головним прокурором Паневежиського регіону.

14. Досудове розслідування закінчилося 29 травня 1996 року. З 30 травня по 10 червня 1996 року заявник та його адвокат дістали доступ до матеріалів справи. Інші обвинувачені у цій справі могли ознайомитися з документами до 14 червня 1996 року.

15. Ознайомившись із матеріалами справи, заявник подав до прокуратури клопотання, в якому доводив безпідставність обвинувачення і тримання його під вартою. 11 червня 1996 року регіональна прокуратура Паневежиса відхилила це клопотання, зазначивши, що матеріали справи в цілому містять достатні докази вини заявника.

16. 13 червня 1996 року прокурор повідомив адміністрацію в'язниці, в якій перебував заявник, що його тримання під вартою "автоматично подовжується по 14 червня 1996 року", відповідно до пункту 6 колишньої статті 226 Кримінально-процесуального кодексу, і що справу передано головному прокуророві Паневежиського регіону для затвердження обвинувального акта. Рішення стосовно запобіжного ув'язнення заявника прийняте не було.

17. 24 червня 1996 року головний прокурор Паневежиського регіону у письмовій формі поінформував адміністрацію в'язниці, що справу про вбивство передано до регіонального суду Паневежиса і що тримання заявника під вартою було правомірним. Жодного рішення стосовно тримання під вартою прийнято не було.

18. 1 липня 1996 року регіональний суд Паневежиса повідомив керівництво в'язниці про те, що судове слухання відбудеться 31 липня 1996 року і що стосовно судового розгляду справи заявника та його співобвинувачених буде надано вказівки. Жодного офіційного наказу щодо запобіжного ув'язнення заявника видано не було.

19. 31 липня 1996 року під час розпорядчого слухання суддя регіонального суду Паневежиса постановив, що рішення стосовно запобіжного ув'язнення заявника "має залишатися без змін". Суддя не зазначав про якісь інші аспекти законності тримання під вартою. Адвокат заявника був присутнім на цьому слуханні.

20. Судовий процес розпочався у регіональному суді Паневежиса 3 вересня 1996 року. 9 вересня розгляд справи було відкладено з метою отримання додаткових суттєвих доказів.

21. З 14 по 16 жовтня 1996 року регіональний суд слухав справу у присутності заявника та його адвоката. 16 жовтня 1996 року суд ухвалив рішення повернути заявника під варту. Жодні інші аспекти законності запобіжного ув'язнення у цьому рішенні не згадувалися. Строк тримання заявника під вартою було подовжено до 15 лютого 1997 року. Суд також видав наказ про додаткові слідчі заходи.

22. 28 жовтня 1996 року заявник оскаржив це рішення в апеляційному суді. Він також подав скарги генеральному прокуророві, в'язничній адміністрації та омбудсмену. Заявник скаржився на неправомірність рішення регіонального суду щодо тримання його під вартою, оскільки воно було просто продовженням неіснуючого рішення про тримання його під вартою, строк якого сплинув 4 червня 1996 року. Заявник, зокрема, стверджував, що статтю 20 Конституції Литви та статтю 5 Конвенції було порушено, що завдало йому шкоди.

23. 21 листопада омбудсмен привернув увагу міністра внутрішніх справ, генерального прокурора, глави Департаменту пенітенціарних установ, а також начальника в'язниці до того факту, що, на його думку, "тримання заявника під вартою з 14 червня 1996 року по 31 липня 1996 року було незаконним, на порушення статті 20 Конституції... та пункту 1 (c) статті 5 Конвенції".

24. 25 листопада 1996 року заявник знову оскаржив своє тримання під вартою.

25. 27 листопада 1996 року апеляційний суд відхилив скаргу, посилаючись на положення пункту 4 статті 372 Кримінально-процесуального кодексу в тодішній редакції. У своєму листі до заявника апеляційний суд погоджувався, що судді нижчих інстанцій "можливо" припускалися помилки з питань права, приймаючи рішення стосовно тримання його під вартою, але зазначив, що їхні рішення не підлягають оскарженню.

26. Того ж дня, на підставі скарги обвинувачення проти рішення регіонального суду Паневежиса від 16 жовтня 1996 року, апеляційний суд скасував рішення про проведення додаткових слідчих заходів у справі. Заявник оскаржив це рішення.

27. 30 листопада 1996 року заявник подав до Голови Верховного суду скаргу щодо тримання його під вартою. 30 грудня 1996 року голова колегії з кримінальних справ Верховного суду повідомив заявника, що його скарга не може бути розглянута. Він визнав, що заявника "тримали під вартою з 4 червня 1996 року по 31 липня 1996 року без подовження строку цього заходу". Проте він наголошував, що "підстава для оскарження не може скасувати правове положення, згідно з яким постанова про взяття під варту, про зміну або подовження запобіжного заходу не підлягає апеляційному оскарженню (пункт 4 статті 372 Кримінально-процесуального кодексу)".

28. 14 січня 1997 року Верховний суд змінив рішення апеляційного суду від 27 листопада 1996 року, який скасував рішення регіонального суду Паневежиса від 16 жовтня 1996 року про проведення додаткових слідчих заходів. Верховний суд також постановив, що розглядати по суті справу про вбивство має колегія у складі трьох суддів, а не суддя одноособово.

29. Заявник вчинив цивільний позов до адміністрації в'язниці за тримання його під вартою без жодного офіційного розпорядження. 26 лютого 1996 року суддя окружного суду Шауляя відхилив позов. Суддя прийняв рішення про те, що дії в'язничного керівництва спиралися на "розпорядження прокурора, листи з інформацією про подовження строку тримання під вартою і рішення судді та суду". 28 квітня 1997 року регіональний суд Шауляя залишив без зміни рішення окружного суду.

30. Заявник подав клопотання про звільнення з-під варти під заставу у зв'язку зі станом здоров'я. 17 березня 1997 року регіональний суд Паневежиса відхилив це клопотання. Судовий розгляд знову було призупинено і було прийнято постанову про проведення додаткового розслідування до 28 квітня 1997 року, коли справу повернули до суду. Судовий розгляд знову розпочався 26 травня 1997 року.

31. 9 червня 1997 року регіональний суд Паневежиса виправдав заявника за всіма пунктами обвинувачення за браком доказів. Його було звільнено з-під варти.

32. Обвинувачення та інші підсудні у цій справі оскаржили рішення суду першої інстанції. 27 серпня 1997 року апеляційний суд скасував рішення регіонального суду. Справу було повернуто до прокуратури для подальшого розслідування.

33. 22 жовтня 1997 року прокурор регіональної прокуратури Паневежиса поінформував заявника, що кримінальну справу проти нього припинено на підставі рішення від 21 жовтня 1997 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

34. Відповідними положеннями Конституції Литовської Республіки є такі:

Пункт 3 статті 20

"Особа, заарештована на місці злочину, протягом 48 годин має бути припроваджена до суду, де у присутності затриманого вирішується питання про підставність затримання. Якщо суд не прийме постанову про тримання заарештованої особи під вартою, вона має бути негайно звільнена".

Пункт 1 статті 30

"Особа, конституційні права або свободи якої порушуються, має право на звернення до суду".

35. Відповідні положення колишнього Кримінально-процесуального кодексу:

Стаття 10 (чинна до 21 червня 1996 року)

"Нікого не може бути заарештовано інакше, ніж за рішенням суду, за наказом судді чи за розпорядженням прокурора..."

Стаття 50-1 [запобіжне взяття під варту] (чинна до 30 червня 1997 року)

"...За наявності достатніх підстав для підозри у можливому вчиненні особою небезпечного діяння, склад якого викладено у статтях 75 [бандитизм], 227-1 [злочинне угруповання] та 227-2 [залякування] Кримінального кодексу Литовської Республіки, та з метою запобігання вчиненню такого діяння, начальник поліції... може на підставі вмотивованого рішення, за розпорядженням [прокурора]... видати наказ про арешт цієї особи...

Упродовж сорока восьми годин у присутності представника поліції, який приймав рішення про арешт, і прокурора, який санкціонував його, ... голова окружного суду, суддя регіонального суду або голова колегії регіонального суду повинен з'ясувати питання законності цього арешту.

З'ясовуючи питання законності арешту, суддя може вимагати приведення заарештованої особи до нього; разом з тим суддя може вирішити це питання і за відсутності заарештованої особи...

Заарештована особа ... може оскаржити це рішення судді вищої судової інстанції.

...Рішення судді вищої судової інстанції є остаточним і оскарженню не підлягає...

...Особа, затримання якої санкціоноване прокурором і підтверджене суддею, може триматися під вартою не довше двох місяців..."

Від 21 червня 1996 року постанову про арешт може видавати лише суд або суддя.

Стаття 104
(Закон N 1-551 від 19 липня 1994 року, чинний до 21 червня 1996 року)

"Тримання під вартою як запобіжний захід застосовується лише на підставі рішення суду, постанови судді або розпорядження прокурора у разі вчинення злочинів, за які закон передбачає покарання у вигляді щонайменше одного року ув'язнення...

У разі вчинення злочинів, зазначених у [статті]... 105 [вбивство за обтяжувальних обставин]... Кримінального кодексу, постанова про тримання під вартою як запобіжний захід може бути прийнята лише на підставі тяжкості злочину...

Вирішуючи питання щодо видання розпорядження про тримання під вартою, прокурор, у разі необхідності, особисто заслуховує підозрюваного або обвинуваченого..."

Стаття 104-1
(чинна з 21 червня 1996 року по 24 червня 1998 року)

"...Заарештована особа має постати перед суддею не пізніше сорока восьми годин ... Суддя повинен заслухати особу щодо підстав арешту. При заслуховуванні можуть бути присутніми прокурор та адвокат заарештованої особи. Після допиту заарештованої особи суддя може підтвердити наказ про арешт і призначити строк тримання під вартою або змінити чи скасувати запобіжний захід....

Після передання справи до суду ... [він] може видати постанову про запобіжне ув'язнення, змінити або скасувати запобіжний захід".

Змінена стаття 104-1 (чинна з 24 червня 1998 року) передбачає обов'язкову участь прокурора та адвоката захисту під час першого опитування заарештованої особи в суді, якщо суддя не вирішить інакше. Змінене положення також дозволяє суду подовжувати строк запобіжного ув'язнення до його спливу.

Пункт 3 статті 106
(чинний з 21 червня 1996 року по 24 червня 1998 року)

"Для подовження строку запобіжного ув'язнення на стадії досудового розслідування суддя має провести слухання, на яке викликаються адвокат заявника, прокурор та, у разі потреби, затримана особа".

За редакцією Кримінального кодексу, чинного з 24 червня 1998 року, присутність затриманого при розгляді питання запобіжного ув'язнення обов'язкова.

Стаття 109-1
(чинна з 21 червня 1996 року по 24 червня 1998 року)

"Заарештована особа або її адвокат має право під час досудового розслідування подати [до апеляційного суду] апеляцію з оскарженням запобіжного ув'язнення... Для розгляду апеляції призначається засідання, на яке викликають заарештовану особу та її адвоката або лише адвоката. Присутність прокурора на такому засіданні обов'язкова.

Рішення судді апеляційного суду є остаточним і касаційному оскарженню не підлягає.

Наступна апеляція заслуховується під час розгляду питання стосовно подовження строку запобіжного ув'язнення".

Нинішня стаття 109-1 (чинна з 24 червня 1998 року) тепер передбачає апеляцію до вищої судової інстанції та слухання у присутності затриманого та його адвоката або лише адвоката.

Пункт 6 статті 226
(чинний до 24 червня 1998 року)

"Період, коли обвинувачений та його адвокат ознайомлюються з матеріалами справи, не зараховується до загального строку досудового розслідування і тримання під вартою. Якщо у справі є кілька обвинувачених осіб, період, упродовж якого всі обвинувачені та їхні адвокати ознайомлюються з матеріалами справи, не зараховується до загального строку досудового розслідування і тримання під вартою".

З 24 червня 1998 року цей період уже не стосується рішень про запобіжні заходи.

Пункт 4 статті 372
(чинний до 1 січня 1999 року)

"Рішення судів ... щодо видання постанови про вжиття, зміну або скасування запобіжного заходу ... оскарженню не підлягає..."

36. Певні положення нинішнього Кримінально-процесуального кодексу є застосовними до справи.

Пункт 2 (3) і (8) статті 52 та пункт 2 (8) і (10) статті 58, відповідно, передбачають право обвинувачених та їхніх адвокатів на "подання клопотань" та "оскарження дій і рішень особи, яка проводить допит, слідчого, прокурора або суду".

Пункт 1 статті 249

"При вирішенні питання про віддання обвинуваченого під суд суддя одноособово або суд на розпорядчому засіданні визначає:

...

11) чи було запобіжний захід вибрано належним чином".

Пункт 1 статті 250

"Після прийняття рішення про наявність достатніх підстав для віддання обвинуваченого під суд суддя одноособово або суд на розпорядчому засіданні вирішує питання стосовно

...

2) запобіжного заходу стосовно обвинуваченого..."

Пункт 1 статті 267

"Обвинувачений має право

 ...

3) подавати клопотання;

...

11) оскаржувати остаточне судове рішення та інші рішення суду".

Стаття 277

"У процесі судового розгляду суд може приймати рішення про вжиття, зміну або скасування запобіжного заходу стосовно підсудного".

37. Закон від 21 червня 1996 року, яким змінювалися і доповнювалися положення Кримінально-процесуального кодексу, передбачає, що тримання під вартою, санкціоноване прокурором до 21 червня 1996 року, надалі може подовжувати суд, додержуючи нової процедури, яка регулює тримання під вартою.

III. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ЛИТВИ

38. Застереження, зроблене Литвою стосовно пункту 3 статті 5 Конвенції, було чинним до 21 червня 1996 року і передбачало, що:

"Положення пункту 3 статті 5 Конвенції не торкаються дії статті 104 Кримінально-процесуального кодексу Литовської Республіки (змінена редакція N 1-551 від 19 липня 1994 року), яка передбачає, що рішення про тримання під вартою особи, підозрюваної у вчиненні злочину, може прийматися також і прокурором. Це застереження діятиме упродовж одного року після набрання Конвенцією чинності стосовно Литовської Республіки".

ЩОДО ПРАВА

I. СМЕРТЬ ЗАЯВНИКА

39. Суд бере до уваги факт смерті заявника та бажання його вдови продовжити порушене ним провадження у справі.

40. Комісія постановила, що вдова заявника має законне право на продовження справи від його імені.

41. Суд нагадує, що, оскільки заявник помер у період розгляду справи стосовно незаконності тримання його під вартою, його спадкоємці або найближчі родичі можуть у принципі підтримувати розгляд заяви від його імені (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі "Кремповський проти Литви" від 20 квітня 1999 року, N 37193/97, не включене до збірників судових рішень). Як і Комісія, Суд вважає законним право вдови заявника на продовження справи від його імені.

II. ЩОДО ПОПЕРЕДНЬОГО ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

42. Уряд доводив, що, з огляду на положення про шестимісячний строк у пункті 1 статті 35 Конвенції, Суд не може розглядати скаргу заявника стосовно його запобіжного взяття під варту. Уряд заявляв, що цілі запобіжного взяття під варту і запобіжного ув'язнення були різними. До того ж запобіжне затримання було санкціоноване на підставі іншої національної процедури, ніж та, на підставі якої пізніше його залишили під вартою. Оскільки строк запобіжного взяття під варту закінчився 14 березня 1996 року, а заяву було подано 30 грудня 1996 року, стосовно цього аспекту заяву подано з прогаянням.

43. Комісія вважала, що, хоча рішення про запобіжне взяття заявника під варту і про його запобіжне ув'язнення були прийняті на різних підставах відповідно до національного законодавства, жодних видимих ознак зміни статусу заявника після заміни запобіжного взяття під варту на запобіжне ув'язнення не було. Комісія вважала, що загальний період тримання заявника під вартою має братись до уваги в цілому з метою застосування пункту 1 статті 35 Конвенції і що скарга заявника стосовно запобіжного взяття під варту не може бути відхилена через недотримання вимоги щодо шестимісячного строку.

44. Суд погоджується з висновком Комісії. Стосовно скарги на відсутність засобів правового захисту в ситуації, що триває, такій, як період тримання під вартою, перебіг шестимісячного строку за пунктом 1 статті 35 починається з моменту закінчення такої ситуації, наприклад, після звільнення заявника з-під варти (див., mutatis mutandis, ухвалу від 1 грудня 1997 року стосовно прийнятності цієї заяви). До того ж при застосуванні пункту 1 статті 35 Конвенції Суд часто без надмірного формалізму дивиться вглиб, а не просто на зовнішні чинники (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі "Ґуззарді проти Італії" від 6 листопада 1980 року, серія А, N 39, с. 26 - 27, п. 72).

Незважаючи на те, що 14 березня 1996 року запобіжне взяття заявника під варту на підставі статті 50-1 Кримінально-процесуального кодексу було формально замінено запобіжним ув'язненням на підставі статті 104 цього кодексу, така заміна правової підстави не вплинула на становище заявника, бо його не перевели до іншої камери або в'язниці і не припровадили до компетентного судового органу, щоб поінформувати про цю зміну. Таким чином, Суд вважає, що у цій справі загальний період тримання заявника під вартою має братися до уваги в цілому з метою застосування положення про шестимісячний строк.

Виходячи з того, що заявник усе ще перебував під вартою 30 грудня 1996 року - день, коли він подав заяву стосовно періоду тримання під вартою, ця справа не може бути відхилена як подана з прогаянням строку.

45. Отже, Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

46. Заявник скаржився, що тримання його під вартою порушує пункт 1 статті 5 Конвенції, у відповідній частині якої передбачено:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

...

c) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

1. Запобіжне взяття під варту

47. Заявник скаржився, що запобіжне взяття під варту з 8 лютого по 14 березня 1996 року є несумісним із пунктом 1 статті 5 Конвенції. Зокрема, не було підстав для такого затримання, оскільки проти нього у той час не було порушено кримінальної справи. Мало того, не було злочинів, яким необхідно було запобігти.

48. Уряд заявляв, що запобіжне взяття заявника під варту сумісне з положеннями пункту 1 (c) статті 5 Конвенції, оскільки колишнє положення статті 50-1 Кримінально-процесуального кодексу дозволяло затримання з метою запобігання бандитизму, створенню кримінальних угруповань та залякуванню.

49. Комісія дотримувалася думки, що запобіжне взяття заявника під варту не входило в число дозволених винятків із права на свободу і було порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції.

50. Суд зауважує, що особа може бути позбавлена свободи лише у випадках, визначених у пункті 1 статті 5. Особа може бути затримана на підставі пункту 1 (c) статті 5 лише за умови порушення проти неї кримінальної справи, з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу, на підставі підозри у вчиненні нею правопорушення (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Лолесс проти Ірландії" від 1 липня 1961 року, серія А, N 3, с. 51 - 52, п. 14, та рішення у справі "Чюлла проти Італії" від 22 лютого 1989 року, серія А, N 148, с. 16 - 18, п. 38 - 41).

51. Отже, Суд вважає, що даний випадок запобіжного взяття під варту не дозволяється пунктом 1 (c) статті 5, а стаття 50-1 Кримінально-процесуального кодексу не знаходить відображення в жодному положенні пункту 1 статті 5.

52. Таким чином, у цьому відношенні було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

2. Запобіжне ув'язнення з 4 червня по 31 липня 1996 року

53. Далі заявник скаржився, що з 4 червня по 31 липня 1996 року правомірного рішення національних органів або іншої законної підстави запобіжного ув'язнення не було, на порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

54. Уряд доводив, що запобіжне ув'язнення заявника у той період було виправданим на підставі пункту 1 статті 5, оскільки існувала розумна підозра, що він вчинив убивство. Жодного рішення національних органів не вимагалося, щоб узаконити той період тримання під вартою, під час якого заявник та його співобвинувачені ознайомлювалися з матеріалами справи, згідно з пунктом 6 статті 116 Кримінально-процесуального кодексу, чинним на той час. На думку Уряду, це положення дозволяло тримати заявника під вартою до 21 червня 1996 року. Крім того, Уряд стверджував, що, згідно із законодавством Литви, встановлення конкретного строку тримання під вартою вимагається лише на стадії досудового розслідування, а під час судового розгляду суд може лише видати постанову про тримання під вартою, змінити або скасувати запобіжне ув'язнення (стаття 104-1, пункт 1 статті 249 і пункт 1 статті 250 Кримінально-процесуального кодексу, що був чинним на той час). Отже, тримання заявника під вартою з 24 червня 1996 року виправдовував факт передання справи до регіонального суду Паневежиса, і надалі потреби подовжувати строк тримання заявника під вартою або якимось іншим чином узаконювати його не було.

55. Комісія вважала, що тримання заявника під вартою не було санкціоноване жодним правомірним рішенням національних органів чи іншою "законною" підставою, на порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

56. Суд нагадує, що вислови "законний" та "відповідно до процедури, встановленої законом" у пункті 1 статті 5 значною мірою стосуються національного законодавства і як наслідок передбачають обов'язок привести його у відповідність з матеріальними та процесуальними нормами.

Проте "законність" тримання під вартою за національним законодавством не завжди є вирішальним елементом. До того ж Суд має переконатися, що період тримання під вартою, про який йдеться, був сумісним з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції, мета яких - запобігання свавільному позбавленню свободи.

Крім того, Суд має з'ясувати, чи відповідає Конвенції саме національне законодавство, у тому числі загальні принципи, виражені безпосередньо або імпліцитно. Стосовно цього останнього моменту Суд наголошує, що у випадках, коли йдеться про позбавлення свободи, особливо важливим є дотримання загального принципу правової визначеності. Тому важливо, щоб умови позбавлення свободи на підставі національного права були чітко визначеними, а сам закон був передбачуваним при застосуванні такою мірою, щоб відповідати стандарту "законності", встановленому Конвенцією, тобто стандарту, який вимагає, щоб усі закони були достатньо точними, аби надавати особі можливість - у разі необхідності, з наданням належної консультації - передбачати в розумних межах за даних обставин ті наслідки, які може спричинити певна дія (див. "Барановський проти Польщі"), N 28358/95, п. 50 - 52, ECHR 2000-III).

57. Як зауважує Суд, звертаючись до обставин цієї справи, сторони погодилися, що з 4 червня по 31 липня 1996 року не було видано постанови судді або прокурора, яка санкціонувала б тримання заявника під вартою. Тому видається, що тривалість тримання заявника під вартою суперечить національному праву, яке було чинним на той час (статті 10 і 104 Кримінально-процесуального кодексу - до 21 червня 1996 року та статті 100 та 104-1 цього кодексу після 21 червня 1996 року).

58. Проте Уряд доводив, що частину цього періоду заявника тримали під вартою згідно з пунктом 6 колишньої статті 226 Кримінально-процесуального кодексу і в цей час він та його співобвинувачені ознайомлювалися з матеріалами справи.

59. Суд зауважує, що лист прокурора від 13 червня 1996 року (див. пункт 16 вище), рішення омбудсмена від 21 листопада 1996 року (див. пункт 23 вище), лист голови колегії з кримінальних справ Верховного суду від 30 грудня 1996 року (див. пункт 27 вище) та подання Уряду до Суду (див. пункт 54 вище) дають три різні відповіді на запитання, який період тримання заявника під вартою підпадає під дію пункту 6 колишньої статті 226 Кримінально-процесуального кодексу, для того щоб цим положенням було виправдане тримання заявника під вартою до 4, 14 або 21 червня 1996 року. Суд не вважає за потрібне розглядати ці розбіжності щодо практичних наслідків пункту 6 колишньої статті 226 Кримінально-процесуального кодексу, оскільки було доведено, що вона настільки неоднозначна, що заплуталися навіть компетентні державні органи. Таким чином, це положення було несумісним з вимогами "законності" відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції. Мало того, цим положенням тримання під вартою дозволялось у випадках, абсолютно не пов'язаних з пунктом 1 статті 5.

Отже, позбавлення заявника свободи на підставі пункту 6 колишньої статті 226 Кримінально-процесуального кодексу не було передбачене законом у значенні пункту 1 статті 5 Конвенції.

60. Далі Уряд заявляв, що з 24 червня 1996 року тримання заявника під вартою було виправдано самим фактом передання справи до регіонального суду. Згідно з тлумаченням Уряду застосовного на той час національного права, з цього дня від суду не вимагалося подовжувати строк тримання заявника під вартою або узаконення його в якийсь інший спосіб.

61. Проте, як вважає Суд, цей аргумент Уряду не скасовує вимогу, що тримання заявника під вартою мало спиратися на правомірний наказ про таке тримання, але такого наказу в період з 4 червня по 31 липня 1996 року не було.

62. Більше того, Суд нагадує, що практика тримання особи під вартою без конкретних правових підстав через відсутність чітких положень, які регулюють становище затриманого, внаслідок чого особа може бути позбавлена свободи на необмежений строк без судової постанови, є несумісним з принципами правової визначеності та захисту від свавілля, які є сполучною ланкою між Конвенцією та принципом верховенства права (див. справу Барановського, цитовану вище, п. 54 - 57).

63. Суд зауважує, що факт передання справи до регіонального суду 24 червня 1996 року не дає відповіді на запитання, чи тримання заявника під вартою, санкціоноване на обмежений період на етапі розслідування, могло бути продовжене під час судового розгляду, а якщо могло, то за яких умов.

Можна дійти висновку, що тримання заявника під вартою лише на підставі передання справи до суду не становило "законної" підстави у значенні пункту 1 статті 5 Конвенції для подовження строку запобіжного ув'язнення заявника.

Таким чином, у період з 4 червня по 31 липня 1996 року не було жодного законного рішення національних органів або іншої "законної" підстави для тримання заявника під вартою.

64. Отже, стосовно цього періоду було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

3. Тримання під вартою з 31 липня по 16 жовтня 1996 року

65. Заявник також скаржився, що під час розпорядчого засідання 31 липня 1996 року регіональний суд припустився помилки, застосувавши статтю 104-1 Кримінально-процесуального кодексу при ухваленні рішення, що тримання заявника під вартою "має залишатися незмінним". На думку заявника, строк його запобіжного ув'язнення закінчився 4 червня 1996 року, а регіональний суд не видав постанову про новий запобіжний захід і не зазначив, який вид запобіжного заходу він мав намір санкціонувати. На думку заявника, законною була лише постанова регіонального суду від 16 жовтня 1996 року, в якій зазначалося, що заявник має залишатися під вартою. Таким чином, з 31 липня по 16 жовтня 1996 року його було позбавлено свободи всупереч процедурі, встановленій національним правом.

66. Уряд доводив, що своїм рішенням від 31 липня 1996 року регіональний суд санкціонував запобіжне ув'язнення заявника згідно з вимогами національного права.

67. Комісія вважала, що тримання заявника під вартою з 31 липня по 16 жовтня 1996 року було санкціоноване відповідно до процедури, встановленої законом, з дотриманням вимог пункту 1 статті 5 Конвенції.

68. Суд нагадує, що пункт 1 статті 5, зокрема, вимагає, щоб тримання під вартою не суперечило нормам національного права. Як зазначив Суд у справі Барановського, згадуваній вище (п. 50), "цілком нормально, що саме національні органи, особливо суди, мають тлумачити і застосовувати національний закон, але зовсім інше при розгляді справ, скажімо, розгляд у світлі пункту 1 статті 5, у яких недотримання такого закону спричиняє порушення Конвенції. У таких випадках Суд може і повинен виконати свій обов'язок перевірити, чи було дотримано національного закону".

Строк тримання під вартою є у принципі "законним", якщо він ґрунтується на постанові суду. Навіть через недоліки у такій постанові основний період тримання під вартою не обов'язково стає незаконним у розумінні пункту 1 статті 5 (див. рішення у справі "Бенгем проти Сполученого Королівства" від 10 червня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-III, с. 753 - 754, п. 42 - 47; рішення у справі "Вісокас проти Литви" від 6 січня 2000 року, N 49107/99, не опубліковане у збірниках рішень; та рішення у справі " проти Литви" від 29 лютого 2000 року, N 45012/98, не опубліковане у збірниках рішень).

69. Як зауважує Суд, заявник не заперечував, що під час розпорядчого засідання 31 липня 1996 року регіональний суд діяв у межах своєї юрисдикції, оскільки він мав повноваження на видання відповідної постанови щодо тримання заявника під вартою на підставі статей 10, 104-1, пункту 1 статті 249 і пункту 1 статті 250 Кримінально-процесуального кодексу.

Справді, у своєму рішенні регіональний суд не зазначив, що "видав постанову" про новий запобіжний захід, не вказав, який вид запобіжного заходу має "залишитися незмінним", незважаючи на те, що строк тримання заявника під вартою закінчився 4 червня 1996 року. Проте контекстуальне зміст рішення регіонального суду, а саме - що заявник мав залишатися під вартою, мав бути зрозумілим усім присутнім 31 липня 1996 року, включаючи й адвоката заявника.

Суд робить висновок, що регіональний суд діяв добросовісно та застосовував відповідне національне законодавство належним чином.

Отже, не було встановлено, що наказ про тримання під вартою від 31 липня 1996 року був необґрунтованим з погляду національного права або що подальше тримання заявника під вартою було незаконним у значенні пункту 1 статті 5.

70. Таким чином, порушення пункту 1 статті 5 Конвенції стосовно тримання заявника під вартою з 31 липня по 16 жовтня 1996 року не було.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

71. Заявник стверджував про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, в якому передбачається, що:

"Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту (c) пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки на судове засідання".

1. Негайне припровадження до судді чи іншої службової особи

72. Заявник скаржився, що з моменту свого арешту 8 лютого до 14 жовтня 1996 року його не було припроваджено до відповідної службової особи. Він стверджував, що від самого початку тримання його під вартою, з 8 лютого 1996 року по 21 червня 1996 року, він не постав перед суддею чи прокурором і що після 21 червня 1996 року, коли набрав чинності змінений Кримінально-процесуальний кодекс, він не був негайно припроваджений до судді. На думку заявника, застереження Литви стосовно пункту 3 статті 5 було незаконним і не вплинуло на його право негайно постати перед відповідною службовою особою.

73. Уряд доводив, що застереження Литви стосовно пункту 3 статті 5 фактично позбавляло заявника права негайно постати перед відповідною службовою особою до 21 червня 1996 року і що після цієї дати його право на підставі пункту 3 статті 5 більше не існувало, оскільки застосування цього положення обмежувалося початковим позбавленням свободи.

74. Комісія, по суті, погодилася з Урядом і не виявила порушення пункту 3 статті 5.

75. Суд передусім звертає увагу на те, що з моменту свого арешту 8 лютого і до 14 березня 1996 року заявника тримали в запобіжному ув'язненні, до якого пункт 1 (c) статті 5 Конвенції не застосовується (див. пункти 51 - 52 вище). Внаслідок цього гарантія негайного постання заявника перед відповідною службовою особою на підставі пункту 3 статті 5 була незастосовною до періоду його запобіжного ув'язнення.

76. Тримання заявника під вартою в цілях пункту 1 (c) статті 5 було санкціоноване 14 березня 1996 року. Виходячи з цього, Суд розглядатиме скаргу з цієї дати.

77. По-друге, Суд зауважує, що з 14 березня по 14 жовтня 1996 року заявник залишався під вартою, так і не поставши перед службовою особою відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції. Отже, наслідок дії застереження Литви у цей період вимагає ретельного розгляду.

78. Суд звертається до статті 57 Конвенції, яка передбачає, що:

"1. Будь-яка держава при підписанні цієї Конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти може зробити застереження стосовно будь-якого окремого положення Конвенції з огляду на те, що той чи інший закон, чинний на той час на її території, не відповідає цьому положенню. Застереження загального характеру згідно з цією статтею не дозволяються.

2. Будь-яке застереження, зроблене згідно з цією статтею, має містити стислий виклад відповідного закону".

79. Суд нагадує, що мета заборони застережень "загального характеру" полягає в тому, щоб запобігти викладенню їх занадто розпливчасто і в загальних рисах, що унеможливлювало б з'ясування точного змісту й обсягу дії (див. рішення у справі "Белілос проти Швейцарії" від 29 жовтня 1988 року, серія А, N 132, с. 26, п. 55).

80. Застереження Литви було чинним до 21 червня 1996 року, і стосовно пункту 3 статті 5 Конвенції в ньому зазначалося, що прокурор може санкціонувати запобіжне ув'язнення особи, згідно зі статтею 104 Кримінально-процесуального кодексу в редакції, застосовній на той час (див. п. 38 вище).

81. Суд, як і Комісія, зауважує, що мовні похибки в застереженні не позбавили можливості з'ясувати його зміст і обсяг дії. Застереження достатньо чітко посилалося на пункт 3 статті 5 Конвенції та відповідне національне право, яке надає прокуророві дозвіл приймати рішення.

Суд дійшов висновку, що застереження було достатньо зрозумілим і точним, що відповідало вимогам статті 57 Конвенції.

82. Таким чином, той факт, що заявник не постав перед відповідною особою у той час, коли було видано розпорядження про запобіжне ув'язнення, не міг становити порушення пункту 3 статті 5 Конвенції доти, доки застереження було чинним.

83. Залишається з'ясувати, чи набув заявник право негайно постати перед відповідною службовою особою зі спливом строку дії застереження 21 червня 1996 року.

84. Суд вважає, що вислів "негайно постати" у пункті 3 статті 5 означає, що право бути припровадженим до відповідної службової особи стосується того часу, коли особу вперше позбавлено свободи на підставі пункту 1 (c) статті 5. Отже, зобов'язання Договірних держав на підставі пункту 3 статті 5 зводиться до негайного припровадження затриманого до відповідної службової особи на цій початковій стадії, хоча за певних умов пункт 4 статті 5 може вимагати постання особи перед суддею пізніше - з метою ефективного оскарження щодо законності її тримання під вартою, коли воно триває довгий час (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Тжаска проти Польщі", заява N 25792/94, доповідь Комісії від 19 травня 1998 року, п. 71 - 81, неопубліковане).

85. Застереження, зроблене на підставі статті 57 Конвенції, було б безпредметним, якби зі спливом строку його дії від держави вимагалося забезпечити зворотну силу цього права на період дії цього застереження.

86. Що стосується фактів цієї справи, строк застереження до пункту 3 статті 5 закінчився 21 червня 1996 року. На той час заявник уже понад три місяці, з 14 березня 1996 року, перебував у запобіжному ув'язненні. Таким чином, до 21 червня 1996 року будь-яка вимога "негайності" вже була порушена (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Асьонов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria) від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, с. 3299, п. 147).

Це означає, що після закінчення дії застереження Литва більше не була зобов'язана негайно припроваджувати заявника до відповідної службової особи. Таким чином, зі спливом строку дії застереження для нового зобов'язання не існувало сфери застосування на підставі пункту 3 статті 5.

87. Отже, порушення пункту 3 статті 5 Конвенції з цього погляду не було.

2. Тривалість тримання під вартою

88. Заявник також стверджував про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, оскільки загальний строк тримання його під вартою, шістнадцять місяців, був надмірним. Зокрема, він стверджував, що за час його запобіжного ув'язнення органи влади не вжили відповідних процесуальних заходів. Він також скаржився на повільність дій відповідних органів під час досудового розслідування та судового розгляду, під час якого відбувалися непотрібні процесуальні дискусії та припинення розгляду для проведення додаткового розслідування. Заявник дійшов висновку, що тривалість тримання його під вартою не може бути виправданою на підставі пункту 3 статті 5 Конвенції.

89. Уряд доводив, що період, який має братися до уваги, почався 14 березня 1996 року, а закінчився 9 червня 1997 року. Він зауважив, що, таким чином, заявника було затримано, в розумінні пункту 3 статті 5 Конвенції, на чотирнадцять місяців і двадцять шість днів. Уряд підкреслював, що провадження, про яке йдеться, стосувалося обвинувачення у вбивстві за обтяжувальних обставин, і разом із заявником було обвинувачено трьох поліцейських. Той факт, що справа була складною з правового і фактичного погляду, підтверджувався необхідністю двічі відкладати судовий розгляд, для того щоб зібрати додаткові докази. На думку Уряду, тримання заявника під вартою було виправданим не лише на підставі переконливих доказів у матеріалах справи і тяжкості правопорушення, а й на підставі небезпеки "перешкоджання встановленню істини" з боку заявника. Уряд вважав, що загальна тривалість запобіжного ув'язнення не перевищила "розумного строку" згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції.

90. Комісія вважала, що було порушено пункт 3 статті 5 стосовно зазначеної вище скарги, оскільки органи, які санкціонували тримання заявника під вартою, не навели відповідних і достатніх підстав.

91. Суду належить спочатку визначити, який період має враховуватися. Він дійшов висновку, що запобіжне ув'язнення заявника з 8 лютого по 14 березня 1996 року не підпадає під сферу дії пункту 1 (c) статті 5 і що пункт 3 статті 5 не може застосовуватися до зазначеного вище періоду (див. пункти 51, 52 і 75 вище). Проте, щоб оцінити розумність строку тримання під вартою, Суд може врахувати ту його частину, яка, по суті, виходить за межі його компетенції (див. "Мітап та Муфтюоглу проти Туреччини", заяви N 15530/89 і 15531/89, рішення Комісії від 10 жовтня 1991 року, Decisions and Reports 72, с. 169).

92. Тримання заявника під вартою тривало з 14 березня 1996 року по 9 червня 1997 року, тобто чотирнадцять місяців і двадцять шість днів. Отже, Суд розглядатиме розумність тривалості тримання заявника під вартою на підставі цього періоду. Він також братиме до уваги той факт, що до моменту санкціонування запобіжного ув'язнення він уже понад місяць перебував під вартою, з 8 лютого 1996 року.

93. Суд нагадує, що розумність тривалості тримання під вартою має визначатися у кожному випадку з урахуванням конкретних обставин. Продовження тримання під вартою може бути виправданим у даній справі лише за наявності чіткої ознаки громадських інтересів, які, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважують право на свободу.

Саме національні органи передусім мають вивчити всі аргументи "за" і "проти" існування таких нагальних інтересів і викласти їх у своєму рішенні щодо клопотання про звільнення. Саме на підставі причин, наведених у цих рішеннях, і фактів, зазначених заявником в апеляціях, Суд має вирішувати, чи було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

Наявність розумної підозри, що заарештований вчинив злочин, є умовою sine qua non щодо законності подальшого тримання під вартою, але часом цієї підстави стає вже недостатньо. Тоді Суд має встановити, чи були інші підстави, на які посилаються судові органи, "відповідними" і "достатніми", щоб і далі виправдовувати позбавлення свободи (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі "Пунзельт проти Чеської Республіки" від 25 квітня 2000 року, N 31315/96, п. 73, неопубліковане).

94. У цій справі єдиними підставами для тримання заявника під вартою, наведеними органами обвинувачення, були тяжкість злочину (див. пункт 12 вище) та переконливість доказів у справі проти нього (див. пункт 15 вище). Регіональний суд не навів підстав, які б виправдовували подальше тримання заявника під вартою (див. пункт 19 і 21 вище).

Суд вважає, що на початковому етапі підозра у вчиненні заявником убивства, можливо, й виправдовувала тримання його під вартою, але вона не становила "відповідної та достатньої" підстави для тримання його під вартою упродовж майже п'ятнадцяти місяців, зокрема через те, що цю підозру визнав суд першої інстанції, який зрештою звільнив заявника. Таким чином, тривалість тримання заявника під вартою була надмірною.

95. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції у цьому відношенні.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

96. Заявник стверджував також про порушення пункту 4 статті 5 Конвенції, який передбачає:

"Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність його затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним".

97. Заявник скаржився, що він не мав змоги опротестувати законність свого запобіжного ув'язнення через законодавчу заборону подання апеляцій на судові рішення, якими санкціонується тримання під вартою.

98. Уряд доводив, що національний закон надавав заявникові широкі можливості оскаржувати питання законності запобіжного ув'язнення і це питання розглядалося регіональним судом на засіданнях 31 липня та 14 і 16 жовтня 1996 року.

99. На думку Комісії, на порушення пункту 4 статті 5, заявника було позбавлено можливості оспорювати відповідність запобіжного ув'язнення матеріальним і процесуальним нормам національного законодавства.

100. Суд нагадує, що пункт 4 статті 5 Конвенції надає заарештованим або затриманим особам право на судовий розгляд згідно з матеріальними та процесуальними умовами, які є важливими для "законності" позбавлення свободи в розумінні Конвенції. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, що стала підставою для арешту, і законність мети такого арешту і подальшого тримання під вартою (див. рішення у справі "Броуґан та інші проти Сполученого Королівства" від 29 листопада 1988 року, серія А, N 145-B, с. 34 - 35, п. 65).

Пункт 4 статті 5 не гарантує як такого права на оскарження рішень щодо розпоряджень про тримання під вартою або подовження його строку, оскільки в цьому положенні йдеться про "судовий розгляд", а не про апеляції. Загалом втручання одного органу задовольняє вимоги пункту 4 статті 5 за умови, що така процедура має судовий характер і надає особі гарантії, які відповідають виду позбавлення свободи, про який йдеться (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Де Вільде, Оомс і Версип проти Бельгії") від 18 червня 1971 року, серія А, N 12, с. 40 - 41, п. 76).

101. Суд зазначає, що регіональний суд у своїх рішеннях про санкціонування тримання заявника під вартою не посилався на його скарги щодо незаконності тримання під вартою (див. пункти 19 і 21 вище). До того ж апеляційний суд і голова колегії кримінальних справ Верховного Суду визнали, що законність тримання заявника під вартою викликає сумнів, проте вони не розглянули скарги заявника через існуючу на той час законодавчу заборону (див. пункти 25 і 27 вище).

Цивільна справа, порушена заявником проти керівництва в'язниці, не відповідала меті пункту 4 статті 5, оскільки до компетенції цивільних судів не входило видання розпорядження про звільнення заявника, яке могло вимагатися відповідно до цього положення. У будь-якому разі, приймаючи до розгляду цивільний позов заявника, суди обмежилися з'ясуванням питання, чи було видано будь-які офіційні постанови, що санкціонували б його тримання під вартою, не оцінюючи законність тримання його під вартою на підставі цих постанов (див. пункт 29 вище).

Таким чином, заявникові було відмовлено в праві на оскарження процесуальних та матеріально-правових умов, важливих для "законності" його запобіжного ув'язнення.

102. Отже, було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

103. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Матеріальна шкода

104. Заявник вимагав виплатити йому 256878 литів як компенсацію за втрату заробітку і можливостей, спричинені триманням його під вартою. Він також вимагав відшкодування 8600 литів, витрачених на додаткове харчування, та 1500 литів за придбання додаткових ліків і вітамінів під час перебування у в'язниці.

105. Уряд вважав ці вимоги невиправданими.

106. На думку Суду, не існує причинного зв'язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою (див., mutatis mutandis, рішення у справі Барановського, згадуване вище, п. 81, та згадуване рішення у справі Пунзельта, п. 103). Тому він не вбачає жодних підстав для присудження заявникові будь-якої суми за цим пунктом.

B. Моральна шкода

107. Заявник також вимагав 191600 литів як компенсацію за моральні та фізичні страждання підчас перебування у в'язниці.

108. Уряд вважав цю суму надмірною.

109. Суд визнає, що заявник, безперечно, зазнав моральної шкоди, стосовно якої висновок про наявність порушення не може становити достатню компенсацію: Оцінивши розмір компенсації за принципом справедливості, Суд присуджує заявникові 60000 литів за цим пунктом.

C. Судові витрати

110. Заявник також вимагав 85800 литів як компенсацію за судові витрати під час провадження в національних судах і в конвенційних органах та 9052 лити за транспортні витрати під час провадження в національних судах.

111. Уряд вважав ці вимоги надмірними.

112. Суд нагадує, що для включення витрат у суму відшкодування за статтею 41 Конвенції має бути встановлено, що вони були реальними й необхідними, а їх розмір - виправданим (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі "Ніколова проти Болгарії", N 31195/96, п. 79, ECHR 1999-11).

113. Суд вважає, що транспортні витрати заявника під час проваджень на національному рівні не пов'язані з його вимогами на підставі Конвенції. Таким чином, він відмовляється присудити будь-яку компенсацію за ці витрати.

114. Стосовно адвокатських гонорарів, які вимагаються, Суд зауважує, що значна частина цих гонорарів стосується захисту заявника під час розгляду кримінальних обвинувачень проти нього та його скарг про їхню стверджувану несправедливість, які Комісія визнала неприйнятними. Ці гонорари не становлять необхідних витрат у зв'язку з вимогами сатисфакції за визнані Судом порушення пунктів 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції. Суд, керуючись принципом справедливості, присуджує заявникові 40000 литів за судові витрати, разом із податком на додану вартість, що може стягуватися.

D. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

115. Згідно з наявною у Суду інформацією, передбачена законом відсоткова ставка в Литві станом на день ухвалення цього рішення становить 9,5 % річних.

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що вдова заявника має статус, що дозволяє їй продовжувати справу замість заявника.

2. Відхиляє попереднє заперечення Уряду.

3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції стосовно запобіжного ув'язнення заявника.

4. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції стосовно тримання заявника під вартою з 4 червня по 31 липня 1996 року.

5. Постановляє, що порушення пункту 1 статті 5 Конвенції стосовно тримання заявника під вартою з 31 липня по 16 жовтня 1996 року не було.

6. Постановляє, що порушення пункту 3 статті 5 стосовно стверджуваного недотримання вимоги про негайне постання заявника перед суддею чи іншою службовою особою не було.

7. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції стосовно запобіжного ув'язнення заявника.

8. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

9. Постановляє,

a) що протягом трьох місяців держава-відповідач має виплатити заявникові такі суми:

(i) 60000 (шістдесят тисяч литів) як компенсацію за моральну шкоду; (ii) 40000 (сорок тисяч литів) як компенсацію за судові витрати разом із податком на додану вартість, який може підлягати стягненню;

b) що зі спливом зазначених вище трьох місяців до повного розрахунку на ці суми має нараховуватися простий відсоток 9,5 %.

10. Відхиляє решту вимог заявника про справедливу сатисфакцію.

Учинено англійською мовою та повідомлено у письмовій формі 31 липня 2000 року, згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

 

Голова	Ж.-П. Коста
Секретар	С. Долле